Читати книгу - "Стара фортеця"

Заодно я ліктем збив з Котьчиної голови кашкет. Він наче обруч, покотився до річки.

— А ти, підніжку ставити?! Стривай, я тобі дам директорський підлизо! Я тобі покажу!.. — закричав я.

Мені вдалося вирвати у Котьки ремінь. Я відразу став шмагати Григоренка його ж власним ременем то по спині, то по руках, але Котька якось особливо, по-собачому вивернувся й раптом, на льоту схопивши мою руку, вп'явся в неї зубами.

Пригнувшись, я вдарив Котьку головою в груди. Він утратив рівновагу і полетів у річку.

Я не встиг навіть зміркувати, як це все сталося. Рясні бризки з шумом злетіли над рікою. Тут, мабуть, глибоко, бо Котька одразу зник під водою.

Мені стало страшно: а що як він потоне? Але за мить мокра Котьчина голова, мов пробка, виткнулась наверх.

Котька махав руками, його розчепірені пальці хапали воду — видно, з переляку він забув, як плавають.

Захлинаючись, вирячивши злякані очі, він хриплим голосом закричав:

— Караул! Рятуйте!

Сищики кинулися до нього. Куниця підморгнув мені.

Скориставшись замішанням сищиків, ми подалися навтіки.

У директора

Ось і верхня площадка Турецьких сходів! Звідси добре видно вежу Конецьпольського й те місце, з якого я щойно скинув Григоренка у воду. Поки ми з Куницею вибігли нагору, сищики вже витягли Котьку з річки. Он унизу він стрибає на одній нозі, весь чорний, мокрий, — видно, у вухо йому вода потрапила. Поряд товпляться сищики.

— Ну, держись, Василю! Котька тобі цього не подарує!

— Думаєш, я дужо боюсь його? Я не такий боягуз, як Петько Маремуха, — у того Котька на голові їздить, і нічого. Ну, що він мені зробить? Поскаржиться директорові, так? Нехай! Він же мене перший зачепив! Є слід, подивись? — І я показав Юзикові на розбите перенісся.

— Є, щоправда маленький, але є! І під губою кров. Зітри!

— Та це з носа, я знаю! Директор спитає, я все розкажу: і як він підніжку мені підставив, і як кров з носа пустив. Нехай тільки наябедничає — кепсько йому буде!

І ми помчали далі, на Дзвіничну вулицю.

Весь урок співів мені не сиділося за партою. Я совався, позирав на двері: мені все вчувалися в коридорі директорські кроки.

Усім класом ми розучували до урочистого вечора «Многая літа».

Учителька співів, худа пані Родлевська, з буклями на скронях, у довгій чорній сукні, раз у раз погрожувала нам Камертоном, стукала ним по кафедрі, і коли металічний дмкін пропливав по класу, Родлевська, зіп'явшись навшпиньки, пищала:

— Починайте, діти! Починайте, діти! Мі-мі-ля-соль-фа-мі-ре-мі-фа-ре-мі-мі! Ради бога: мі-мі!

Володька Марценюк співає голосно, так, що біля нього в кутку тремтить павутиння.

Петько Маремуха тягне дискантом — тонко так, жалісно, наче плаче або милостині просить.

Маремуха такий товстий, а ось голос у нього, як у маленького дівчиська.

А я зовсім не співаю, тільки рота розтуляю, щоб не причепилася пані Родлевська. Не до співів мені зараз!

Де вже тут у чорта «Многая літа», коли ось-ось покличуть мене на прочухана до бородатого Прокоповича.

Парта Котьки Григоренка вільна. Його в класі нема.

Ще до того, як почався урок співів, «сищики» й «злодії» позбігалися назад до гімназії, й одразу рознеслася чутка про те, як я скупав Котьку Григоренка. Хлопці, збившися вкупу біля стосів дров, перепиняючи один одного, на всі лади точили теревені про нашу бійку.

Нарешті у дворі з'явився й сам Котька. Увесь якийсь общипаний, жалюгідний, з прилиплим до лоба волоссям, він скидався на мокру курку.

Я в цей час шукав біля гімназичних підвалів заячу капусту, щоб заліпити ранку на переніссі. Побачивши Котьку, похмурого, насупленого, я на мить забув про неминучий виклик до директорської. Ох, та й приємно ж мені було, що я провчив цього задаваку, чепурненького лікарського синка! За все я йому помстився! І за Куницю, і за свого розбитого носа, і за наших розбійників.

Не дивлячись у наш бік, немовби не помічаючи нас, Котька швидко пройшов чорним ходом просто до Прокоповича й наслідив скрізь на паркеті. Тонкі, мов ниточки, струмені води, збігаючи з намоклого одягу, простягайся слідом за Котькою аж до директорської. Здавалося, хтось проніс по коридору воду у дірявому відрі.

Тільки-но продзвенів дзвоник, Володька Марценюк побіг до директорської по класний журнал для пані Родлевської. Він бачив там Котьку й, повернувшись у клас, розповів нам:

— Прокопович загорнув його в ту матерію — пам'ятаєте, що її на прапори для вечора купили? Сидить у кріслі, очі червоні, зубами цокотить, а сам увесь жовто-блакитний — просто папуга! Побачив мене — відвернувся, розмовляти навіть не став. А Никифора директор відрядив додому до Котьчиного батька!

«Паршивий мамій цей Котька, — думав я. — А ще задається, що спортсмен, що дужчого за нього у класі нема. Взяти першого-ліпшого з наших зарічанських хлопців — всі до пізньої осені купаються. Стрибнеш інколи у воду, а вона холодна, навіть круги перед очима йдуть, — і дарма.

А цього задаваку штовхнули на хвилину в теплу воду,

І він уже, бідолаха, промерз, розкис, тремтить, наче цуценя, — цілий тарарам навколо нього. А ще отаман, скаутський начальник! У мами б на колінах йому сидіти!»

Звичайно уроки співів пролітали у нас швидше за інші. Розучили ноти, проспівали кілька разів пісню, і вже в коридорі заливається дзвоник. А цього дня час тягнувся дуже довго. Пані Родлевська набридла до нудоти. Вона то присідала від хвилювання, то знову виструнчувалася над кафедрою так, наче її розпинали: худюща, довга, з круглим кадиком, що випирає, наче галчаче яйце. Карамора довгонога — так називали ми її. Вона й справді скидалася на довгоногого худющого комара. Хлопці казали, що Родлевська фарбує чорнилом сиве волосся.

Не стерпівши, я сказав пані Родлевській, що в мене пересохло в горлі й що я хочу пити. Діставши дозвіл вийти з класу, вискочив у коридор. Ані душі. Тихенько пробрався я порожнім коридором в актовий зал і через сцену вийшов на балкон.

Густі каштанові гілки шелестіли біля самісіньких чавунних ґрат.

Незабаром уже зацвіте каштан!

Незабаром з зеленого листя, мов свічки на різдвяній ялинці, підіймуться й розквітнуть стрункі, блідо-рожеві, схожі на гіацинти, квіти каштанів. Загудуть над ними увечері хрущі, обдиматиме ці квіти