Читати книгу - "Маруся"

Санько Кулібаба знехотя відірвався від гри. Підійшов до Мирона, вислухав його, злегенька поляскуючи себе по халяві замашною нагайкою, яку виміняв за срібного портсигара з ведмедиками в ранковому лісі, потім порадив Миронові попасти коня і скупатися в озері, поки він дізнається, чи отаманша його прийме. Скупатися обов’язково, наголосив Санько, бо Маруся не любить, коли від козака тхне собачатиною.

— Наші хлопці як захопили у комісара ящик дікалону, то навіть коней надухали. Моїй Гальці наравиця, а Оверків жеребець тиждень чхав.

Санько підтягнув на кобилі попруги й поскакав попід лісом у бік села, аж хвіст задерся у Гальки.

Парубок, який зашивав циганською голкою чобота, тихенько, сам собі (а може, Миронові) затяг пісню:

Ромен жовтий, цвіт ружовський,

Десь поїхав Соколовський,

Десь поїхав та й немає —

З козаками п’є-гуляє…

Парубок умовк і примружив очі на Мирона. Чи той щось уторопав?

Мирон його зрозумів.

— Про отамана вже й пісню скомпонували? — спитав він.

— А то ж як!

— А цвіт ружовський — це який?

— Не знаєш, що таке ружа? — здивувався парубок.

— Чого ж не знаю? Але ружа має різні кольори.

— У Горбулеві вона має один колір.

— Який?

— Ружовський, — сказав він.

Повернувся Санько Кулібаба — поїхали! — і тепер вони вже удвох з Мироном легким тропом погуцали до села, де біля одного двору їх зустрів міцний хлопець, зодягнутий гейби який пастух. Миронові здалося, що це обличчя йому знайоме, хлопчина, видно, теж був із «Марусиного війська», лишень перебрався так, щоб менше впадати в око. Санько Кулібаба передав Мирона цьому стійчикові, а сам знову подався до лісу, не оглядаючись, — Маруся не довіряла навіть своїм. Лише двоє-троє людей знали місце її постою.

Хлопець мовчки провів Мирона на подвір’я великої хати на дві половини, показав, де припнути коня, і кивнув на ґанок. Там вартував ще один стійчик, якого Мирон упізнав — це був Марусин ад’ютант Василь Матіяш, теж без військової амуніції, без острогів, без ад’ютантського форсу. Десь там під легенькою свитою він мав револьвер, але зовні це був сумирний молодий господар, котрий чемно відчинив перед Мироном сінешні двері й так само делікатно їх зачинив, а сам лишився на ґанку.

На якусь хвилю Мирон опинився в темряві, відчуваючи зрадливі поштовхи в грудях, трішки пристояв у сінях і наосліп постукав у двері. Йому здалося, що він півгодини намацує клямку й уже не знайде її ніколи, аж раптом двері відчинилися, і до хати його пропустила дівчина в білій кофтині, вишитій на грудях і рукавах червоним та чорним хрестиком. Це вперше він побачив її без шапки, побачив гладенько зачесане на проділ волосся, заплетене в тугу золотисту косу, що спадала на груди через плече. На тонкій шиї червоніли коралі зі срібними дукачами.

— Не дивуйтеся, пане поручнику, — сказала вона. — Маю таку слабкість. Іноді зодягаюся… як колись. Я все-таки дівчина.

Усмішка в її синьо-сірих очах промінилася тривожним блиском.

У просторій кімнаті на двоє вікон було зелено, як у гаю, — на підвіконнях, на лаві, по кутках і навіть на чорній скрині стояли вазони. Дерев’яна підлога була застелена зеленими домотканими доріжками.

— Прошу сідати, — м’яко вимовляючи «р», Маруся запросила його до столу й показала на чорний віденський стілець із жовтим плетеним сидінням. — У вас до мене справа?

— Дякую. Я… властиво… прийшов запитати…

Дідько б його вхопив! Миронові потягло мову.

— К-курінний просить подати список ваших козаків, які відзначилися у бою за Глеваху.

— Список? Для чого?

— Для нагородження.

Маруся не відразу зрозуміла, про яке нагородження йдеться.

Уважно дивлячись на Мирона, вона враз голосно засміялася і так само раптово урвала свій сміх.

— Вибачте, — сказала вона. — Мої люди не потребують нагород.

— Бойові відзнаки є невід’ємним атрибутом воєнного часу.

Мирон чув, що говорить чужим голосом, і від того злився на себе.

— Давайте без пафосу, пане поручнику. Ми воюємо не за нагороди. Думаю, ви теж.

— Звісно. Та якщо ви… якщо ми з вами воюємо за Українську Народну Республіку, то мусимо шанувати її відзнаки та символи. Хіба ні?

— Так, але я шаную і своїх козаків, — сказала Маруся. — Мені немає кого з них вирізняти.

«Бестія!» — подумав поручник Гірняк. Розмова була закінчена, але йому не хотілося йти.

— Ви любите яблука? — просто спитала вона.

На столі, застеленому зеленою рипсовою скатеркою, стояла таця з горою вощано-жовтих яблук.

— Не знаю, — сказав він. — Ніколи про це не думав.

— Тоді частуйтеся!

Мирон набрався сміливості й подивився їй глибоко в очі.

— Хіба з ваших рук.

Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж світилося налитою стиглістю. Він подивився крізь нього на світло. Здавалося, зсередини повинні прозирати зернятка.

— Сподіваюся, це не яблуко розбрату?

— Ні, це плід згоди.

— Як гарно!

Вона й собі взяла яблуко, і воно так соковито тріснуло на її зубах, що Мирон відчув його смак.

— Я на паперівках можу прожити цілий день, — сказала Маруся.

— А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.

Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:

— Яка ваша улюблена страва?

— Яка є, — сказав Мирон. — Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром з’їли цілого віслюка.

— За раз?

— Ні, не за раз, звичайно. Але ми обшкребли його до білого скелета.

— Де це було?

— В Альпах.

— Розкажіть, — попросила вона.

— Про віслюка? — він усміхнувся самими очима.

— Ні, про Альпи.

— Нічого цікавого.

— Не вірю, — сказала вона.

— Ми стояли на Монте-Банато. На такій висоті, де орли мостять гнізда. Там, коли вибухає стрільно, його грім цілий день перекочується від гори до гори, від скелі до скелі. І тоді здається, що ці гори ось-ось обваляться і ти провалишся разом з ними в самісіньке пекло.

— Страшно? — спитала Маруся.

— Страшно, — сказав він. — Але я був жовніром, мене послали. А як… ви?

— Що я?

— Вам не страшно?

— Буває, — сказала вона. — Одного разу, коли я ночувала в скирті, мені в пазуху залізла миша.