Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

Лікар Яків не вважав себе лікарем, але тільки в Притулку міг у цьому признатися. Річ у тім, що по-справжньому він нікого не міг вилікувати, хоч у тому світі багато років пропрацював саме лікарем, доки не зрозумів, що єдині ліки, яких потребує хвора людина ― це радість. Тілесна хвороба кричить, потай вказуючи на хворобу душі. Неможливо вилікувати душу, яка сама себе калічить або її калічать інші. Тисячі недужих колись приходили до нього: він торкався їх руками, заглядав у очі, врешті вони переслідували його вдень і вночі. Це було нестерпно. Їхній біль звився гніздом у його душі. І все було намарно. Лікар бачив Смерть то в ногах хворого, то біля узголів’я. Вона ходила за ним слідом, досить було кинути погляд через ліве плече, щоб переконатись у її присутності.

Не можна вилікувати того, хто не усвідомив, що має хвору душу. Так лікар перестав бути лікарем й опинився у Притулку, який мав захистити його і заговорити колись із ним зрозумілою мовою.

Шукання трав у товаристві кота, який сам до нього прийшов сторожем чи другом, було своєрідною метафорою пошуків істини. Ні, він не був лікарем. Можна ним бути, не знаючи науки, можна бути мистцем, не створивши жодної картини, можна бути поетом, не усвідомлюючи цього, але Яків не відав блаженства неусвідомленого. І, можливо, тому, шукаючи себе самого, потрапив до рук Диявола.

Трапилося це тоді, коли люди стали неперебірливими і легковажними у справах віри, не шануючи душі так, як шанували її в давні часи побожні й чеснотливі люди. Слова «Бог», «Диявол» сипалися з їхніх уст без потреби і однаково висміювались. Зі сміхом слід бути обережним ― він легко виходить з-під контролю. Лише одиниці зберігали тверду впевненість, що будь-яка фамільярність з Добром і Злом ― страшна помилка, за яку неминуче прийде покара. Інші ж дотримувалися лише традиційних обрядів, або ж не дотримувались їх зовсім.

Зовнішній світ ставав усе складнішим, спокусливішим і жахливішим. А з погляду лікарів ― усе хворобливішим.

Одного разу, повернувшись геть п’яним з вечірки, Лікар вколов собі палець й написав кров’ю на аркушику із записника бажання, схоже на те, яке висловив колись чорнокнижник Фауст, щоправда, істина, якої він потребував, була в дусі його часу. Скінчивши листа, Лікар, посміюючись, поринув у п’яний сон, а коли прокинувся, то навіть не пам’ятав, чи був той лист узагалі, бо не знайшов його в кімнаті.

Він би, власне, й забув усю цю пригоду, якби не зміни, що почалися в його житті після цієї п’яної ночі. У кімнаті було дуже холодно, і він відчинив вікно, щоб впустити тепле повітря. Спершись на підвіконня. Лікар став міркувати, що ж він просив, вручаючи душу, якої, можливо, і не існує, Майстрові Зла. Ощасливити людськість? Себе? Він почав сміятися, бо завжди був переконаний, що лише сам здатний змінити власне життя, і Диявол існує лише в його свідомості, як і протилежність йому. Як можна віддати душу, не вірячи ні в неї, ні в персону в картатому піджачку, з цапиною борідкою і смородом сірки? Чого може бажати спустошений, байдужий чоловік? Надії, сили, яка виштовхне його за межі неповноцінного існування й нерозвинутого розуму?

З того ранку Лікар став помічати поблизу того місця, де він з’являвся, кульгавого чорного пса. Той привітно махав хвостом, але ніколи не наближався. «Він стежить за мною», ― вирішив Лікар і несвідомо почав виявляти перед псом спокійну гідність, як перед посланцем іншої цивілізації.

А тим часом справи йшли дедалі гірше. Не стало пацієнтів, грошей і, звичайно, друзів. Якось він уперше заночував під зоряним небом, на звалищі, біля тріскучого багаття, яке роздмухував вітер, ― і відчуття свободи наповнило його радістю, якої він досі не знав. Зникло минуле, тіло наче розтануло, він тихенько засміявся, бо ця мить варта була усього життя. Він не такою її уявляв, віддаючи душу чортові. Може, надмірність влади, багатства, слави й піднесли б його над іншими людьми, але тепер він отримав щось більше. Невисловлене бажання, яке можна оформити словами лише тоді, коли воно майже здійсниться, стане образом, як зараз багаттям, що рветься полум’ям у нічне небо, не залежачи ні від поривів вітру, ні від дров. Чи згасне воно, чи ні, важливо тільки тому, хто хоче скористатися з цього тепла і світла.

Було ще багато таких ночей під відкритим небом, самотніх і несамотніх. Іноді Лікар допомагав з’явитися на світ дитинці, перев’язував рани після п’яних бійок, збирав усякі помічні рослини замість патентованих ліків, не відчуваючи ні найменшої потреби пройтися вулицею, на якій жив багато років. Без годинника, без календаря, з грудкою розмоклих від дощів документів у кишені плаща, він геть віддалився від світу порядних людей. Здійснилося ще одне його неусвідомлене бажання ― не заробляти й не витрачати грошей, бути просто істотою, чистою, спостережливою, здатною себе захистити, готовою щомиті прийняти смерть. Чорний пес не покидав його. Вони навіть зблизилися, тобто іноді пес грівся коло багаття. Але ніколи не дозволяв себе погладити чи пригостити. Пес не зближувався також із собі подібними, не приєднувався до жодної зграї.

Врешті Лікар навчився не помічати цього пса. Обоє не відчували ні приязні, ні ворожнечі. Пес виконував свій обов’язок, тільки й усього.

І ось настав час розплати. Надто швидко, бо розплата ніколи не приходить вчасно. Як завжди. Лікар сидів коло багаття, а пес дрімав неподалік. Сіявся дрібний холодний дощ, від якого прикривали їх дві стіни розваленої халабуди. Раптом пес підняв голову й очі його спалахнули червоним світлом. Він встав, підійшов до Лікаря і покликав його за собою. Той звівся і відчув смертельний жах. Він знав, що це означає, і непереборний інстинкт змусив його тікати.

Біг цілу ніч, і ще багато днів і ночей, а чорний пес за ним. Мабуть, душа Лікаря була досить сильною, щоб утікати від Диявола, проте не настільки, щоб стати з ним на герць. Він минав церкви, монастирі, фортеці з товстелезними мурами, але ніде не можна було сховатись. Якби Смерть дала йому притулок! Але їй належало лише його тіло.

Вгрузаючи у чорний пісок пустелі, чоловік згадав про Бога і попросив у нього притулку. Він простягав обома висохлими від спраги руками свою душу, яка все ще належала йому. Пес не заважав. Сидів на