Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

Дарма Писар Східних Воріт Притулку дивувався, чому, звівши стіни, Джон Сміт не квапиться до снігу збудувати дах. Але тут нечасто ставили питання. Антон міг собі дивуватись, а Джон Сміт, усе ще не бажаючи перейти в стан зимової облоги, тяжко застудився І зліг у тій самій кімнаті, в якій оселився, прийшовши до Притулку. Ось що марилося йому під час хвороби ― ніби приходить до нього Лікар Яків, з яким він познайомився наступного ранку після прибуття, схиляється над ним, вкриває чоло мокрою ганчіркою, кладе йому на груди сірого м’якого кота, і той кіт, страшенно муркочучи, вмощується й засинає. І в грудях перестають рватися струни… мариться йому велика спрага, яку він намагається згасити цілими ріками; без кінця п’є і не може вгамувати спрагу. Аж раптом прозріває ― чому: просто він ще не знає, чого чекає від Притулку, бо та кімната, у якій він провів останні два роки, дивлячись у стелю, і ця, де він зараз лежить навзнак, перебувають в одній точці простору, на одній площині, а час не слід переоцінювати, його не існує в цьому клубку, сплетеному з безлічі світів, і ніхто не годен висмикнути бодай ниточку з клубка, який шалено котиться з гори…

І мариться йому інший Притулок, про який він майже не здогадується: сонце, котре ніколи не заходить, вільний політ над лісами і ріками, та щось, що робить його невидимим, бо він розчинився у світі; так, він був розчинений і в іншому світі, в якому нищив тих, на кого вкаже палець: як дві сторони дзеркала ― одна прозора й глибока, інша темна і пласка ― і, не зумівши роз’єднати дві сторони, він розбив дзеркало кулаком, й гострі скалки вп’ялися йому в очі, і в усе тіло і мариться йому, як над ним схиляється Старий і каже:

― Сенс життя ― у пізнанні. Хто багато страждав, той мусить пізнавати світ ззовні, стати вічним блукачем, як я.

Джон Сміт аж засміявся. Старий казав якусь нісенітницю. Хіба можна назвати блукачем того, хто цілими днями гріється біля вогню, не встаючи з крісла?

― Це ― як спрага, яку не вгамуєш, ― продовжує Старий, ― твоя спрага.

― Як моя?

― Так, твоя. Доки її не вгамуєш, доти не помреш.

Кіт важко тисне на груди, а з кутка променіє світло, затьмарюючи постать Старого. І він бачить Мадонну, яка співчутливо дивиться на нього. Вона не така вже й молода, не така вже й гарна, але хоче, щоб її дитина була щаслива. Мати і дитина утворюють замкнуте коло, звідки пульсує тепле світло. Так, йому треба вибрати блукання, щоб спостерігати відблиски чужої любови. Але зараз він втомлений і байдужий, та й Мадонна не його пригортає з такою ніжністю.

Насправді це не той Старий і не та Мадонна. Це їхні відображення на осколках розбитого дзеркала.

Поки Джон Сміт хворів, до Притулку прийшла дівчинка-семиліточка. Мабуть, пізня осінь не дуже зручний час для подорожі, але спорожнілий незатишний світ частіше змушує шукати прихистку. Антон був трохи здивований, побачивши за ворітьми дитину. Взагалі, діти рідко знаходили сюди дорогу. Дівчинка була худенька, синьоока і дуже відважна. Вона одразу запитала:

― Це ― Притулок?

― Так, ― трохи розгубився Антон.

― А тут багато дітей?

― Та ні…

― Я рада. Мене звати Христинка.

Антон не знав, що робити далі.

― Я ― писар Антон. Може, посидиш трохи?

Дівчинка зайшла до кімнати й одразу простягнула руки до печі.

― Ти, певно, змерзла?

― Трохи. Ви не переживайте: я вам не буду заважати. Поживу до весни, а тоді піду в ліси і луги. Там будуть гриби, ягоди, горіхи. А ви, кажете, Писар?

― Так.

― То запишіть мене: «Христина, 7 років». Пишіть!

Антон покірно витягнув Книгу. Перо викликало у дівчинки шалений захват:

― О, у вас казкове перо! Таким пишуть казки, правда? Можна подивитися?

Потім вона віддала перо і, наче казка вже закінчилася, зітхнула:

― Ну ж бо, пишіть… Той дідусь, що показав мені дорогу, казав, аби я усе розповіла.

― Це зовсім не обов’язково.

― Чому?

― Бо сюди не приходять випадково. Ти не знайшла б інакше дороги. А ти довго йшла?

― Ні, дідусь сказав, щоб я пішла у першу вулицю ліворуч, і в кінці її знайду Притулок. Я гадаю, що то був святий Миколай.

― Який святий Миколай?

― Ви хіба не знаєте святого Миколая? Він допомагає бідним, але так, щоб ніхто не бачив.

― Я не чув ніколи…

― І він вам не клав під подушку цукерки?

― Ні.

― Це, певно, тому, що ви вже старий… А може, він колись сюди прийде…

Мала позіхнула.

― Знаєш, що? ― сказав Антон. ― Поговоримо завтра. А зараз підемо до бабусі Марфи. Вона нагодує тебе і покладе спати.

― А яка та бабуся?

― Звичайна. Не бійся.

― Добре, я їй сама скажу…

― Що?

― Ну, що я хвора. Діти ніколи зі мною не бавились. Тому я рада, що їх тут нема. Ніхто не буде кидати в мене камінням?

― Це я тобі обіцяю.

Антон узяв Христинку за руку, й вони пішли стежкою повз порожній безлистий сад.

Антон двічі озирнувся на вікно Бібліотеки, ніби питав поради.

Дотик маленької руки, що сховалася в його долоні, викликав майже фізичний біль. Він раптом опинився серед темних великих будинків, під неприродно жовтим небом, а біля прозорих скляних дверей побачив маленьку постать. У сутінках вона здавалася схожою на карлика. Рідкісні перехожі поквапно перебігали вулицю. Рука втомилася, тіло заніміло і ніби приросло до брудної бруківки. Антон був одночасно і тією маленькою істотою, що простягала руку, благаючи, щоб хтось відірвав її від землі, і тим, хто спостерігав за нею. І не знав, як йому діяти. Бо не можна взяти себе самого за руку і кудись повести.

Лі чи Старого не було поруч, аби допомогти йому, чи бодай дати книжку, яка б усе пояснила. То був не сон, бо сни витікають із минулого. Антон виріс у Притулку і все, що він умів, це відчиняти Ворота.

Він випустив руку Христинки, і темне незатишне видіння зникло. Хтозна, що трапилося б з ним далі, якби він не зробив цього!

V

Лікар притулився спиною до грубки, а кіт сидів