Читати книгу - "Осінні новели"

Я насилу впізнав у цій легенді свою власну пригоду.

* * *

Так от.

- Тася! Невже?! А де ви ділись отоді в хуртовину?..

Питання натовпом. Радість, сміх...

А сам собі думаю: «Може, справді уперта доля дбає за мене - тоді в степу не вдалося подружитись, так от вона знову звела нас докупи». Аж раптом мов хтось мене шпортонув більше, ніж у жарт, і я крикнув з докором тій своїй лукавій долі:

- Заждіть! Та це ж, либонь, про вас казав мені дід, що ви повінчалися з Марком?!

Сміється:

- Цей дід! - Спокійно до діда: - Засвітіть лампу, може, сьогодні таки не буде їх.- До мене: - Ми вечорами давно вже не світимо в кімнаті - якісь людці нишпорять попідвіконню.

Дід засвітив лампу, вікна щільно позатуляв хустками. Пішов по самовара. Ми посідали коло грубки.

- Так де я тоді ділась із школи? Мені й досі соромно, як згадаю,- і вона розповіла цікаву історію.

Знаючи її експансивну вдачу, можна тому цілком пойняти віри. Головну ролю одіграв той мій лист, що я послав з хутора перед святами Маркові. Виявилось, Марко ще з школи і не думав поривати зв’язки з Тасею. Тими пам’ятковими святками, їдучи з семінарії додому, він здибався в Києві з Тасею. Читали мого листа - вирішили приїхати обоє. Марко раніш, Тася днем пізніше. Маркові хуртовина замела залізницю - не приїхав. Тася приїхала і, побачивши, що Марка нема, обурилась, схвилювалась. Думала - підвів навмисне. У візника довідалась, що назад поїзд - світом. Тихенько, щоб не робить гомону, вийшла з хати, сіла на того ж візника та зразу ж поїхала.

Я слухав, як на голках.

- От тобі й Марко! Який? Писав кілька листів, а про це хоч би слово! Це такий товариш! Це - земляк!..

...Перейшли на давні спогади.

Про учителів, про учнів, про шкільні пригоди. Згадали безталанну красуню Марусю. Вона таки поїхала за нареченим в заслання.

Поїхала, захворіла на тиф, померла.

Зітхнули.

І раптом весело засміялись, пригадавши, як колись Марко затуляв уші, щоб не чути «Марсельєзи».

Радісне й смутне - все поспліталося, а над нами ніби повисла велика радість: ось-ось зійде й засяє сонце над усім нашим краєм. І тихішав у нас гомін, мов у дітей, що перед святом розповідають казку, щоб швидше згаяти час.

Згадуємо минуле, говорим про давнє, а думка повертає до одного. Ні-ні, та й знову тієї ж:

- Виходить - повінчались... жених!.. А хоч би ж був словечко написав! Стій же, я побачу тебе!

І знову Тася, шаріє, як піон:

- А ви зразу нібито й не догадались?

- І в голову не приходило! Дід каже про якусь Наталію Андріївну, а мені й не в голові, що то за Наталія Андріївна! Ну й погуляю ж у вас на весіллі, Тасю! Тільки глядіть, щоб весілля було з музиками, з дружками, з світилками...

Очі в Тасі засяяли. Зітхнула:

- Та хто зна, як воно буде. Може, ще й та чутка була неправдива, що їх повипускали, може... такого завдадуть весілля...

Позирнула з опаскою на вікна.

Аж так. Хтось у вікно: стук!

Тінь одразу пробігла по лицю Тасі.

- Ну от... Чуєте?

Одразу наїжачилась темрява, ворожа стала.

Тася раптом до лампи:

«Ху!»

Погасила.

Шепотить у темряві:

- Це, мабуть урядник! Коли буде питать мене, кажіть що вдома немає.- І вже за пальто, за хустку, тримається за двері.

Одтуляю на вікні ріжок ковдри, придивляюсь: якийсь дядько...

Через плече полотняна торба, в руках ціпок, чобітьми топче осінні квіти під вікном, що срібною комашнею вже вкрила їх паморозь...

- Хто такий?

Проти вікна забіліли зуби - сміється. Лице томлене, мучене, ніби в мертвого. Очі позападали, світять десь із глибини, здавалось, хтось начепив жартома машкару.

- Хто такий? - голосніше гукаємо, стривожені, вже з Тасею обоє.

І зразу мурашки розсипалися поза спиною: в запалих очах у «мерця» запалало, блиснуло як криця і під вікном прогриміло громом - переможне і грізне:

Отречемся от старого мира,

Отряхнем его прах с наших ног...

- Марко!! З тюрми!

Тася заметушилась по кімнаті. Сміється, а очі набіглй слізьми. -

- Воля! Воля! Хай живе воля, рівенство й братерство!

Всі наші розмови, спогади, жалі - все розлетілось, як тріски. Так діти розкидають свої цяцьки, коли летять назустріч давно сподіваній, забареній матері...

Столітня минала ніч, розпадались мури...

- Діду, світла! Світла!

* * *

...Так от весілля... Коні воронії, бубни, музики...

Загрібай, мати, жар-жар,

Буде тобі дочки жаль-жаль...

Разом: радість, воля... маніфестації, співи, мітинги, організації...

А далі, як сніг серед літа,- драгуни!..

А далі - козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрутили вихрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи - все закружило, понесло-понесло, як у бурю зо-рваний лист, за тисячі верстов у сніги. Гай-гай, куди занесла ти мене, моя сива шапка! Аж серце мліє!

Крижані гори! Білі ведмеді!

Північне марево - чари!

А далі - пекучі морози, молоді обличчя, гарячі очі, червоні на щоках маки...

А далі...

Та що ж це за вітер такий пекучий, що в лице віє, віє, як огнем?

І я ніби пробуджуюсь од сну: із естради подимає гарячим вітром, як кропивою жалить:

Ой догнали літа мої

На калиновім мості...

Ой верніться, літа мої,

Хоч до мене в гості.

* * *

Яскрять золотом огні. Попід стінами ті ж тихі тіні стоять у вінках із барвінку. Море мужніх, бородатих голів посхилялось, мов під запашний цвіт у саду. Сидять, як у завороженому сні, соколом пославши думки за літами своїми.

І сидить між ними Наталія Андріївна, на руку схилилась. Примовкла, щоки од жалю горять.

І дивиться вона на мене, ніби за цю коротку мить од куплета до куплета була вже між нами довга-довга розмова,- хитає головою. Може, майнули їй перед очима теж весільні коні чи помарились далекі сніги, чи, може, того що бачить - моя ось голова сивим снігом закуріла-закуріла... Чи, може...

Ой...

Що ж то за сон, що ж за марево увижається мені, що коло жаркого осіннього огника сидять темної ночі пастухи в