Читати книгу - "Смак свіжої малини"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви самі хотіли рівності, — витлумачив він із цинічною посмішкою й пішов по свої речі. Я навіть не встигла відгиркнутися. Довгу мить розмірковувала, чи варто взагалі виходити. Може, безпечніше для всіх буде зостатися всередині? Я зиркнула на Лешека, він теж зволікав.
— І що ти про нього думаєш? — кивнула я на Пйотра.
— Про нього? Він не виглядає на гетеросексуала. Але як це перевірити?
— Дерзай, маєш цілий вікенд.
Довгий святковий вікенд
Понеділок, свято трудящих. Валяємося на терасі. Кожен на лежаку, накритий пледом аж по запухлі повіки. Санаторій.
— Але й гарний сон я бачив, — почав Лешек.
— Ти літав? — занепокоївся Діді. Лешек завжди літає вві сні, коли переживає нове захоплення.
— Гм. Не знати чому. Мені снилося, що я плигаю з гілки на гілку, як білка-полетуха. Мої любі, яке це враження! А потім подумав, що можу отак собі злетіти. І знаєте що? Це дуже просто. Треба добряче розігнатися. Біжиш, біжиш, потім складаєш руки, як для стрибка у воду. Відштовхуєшся ногами й летиш.
— По-дитячому просто, — позіхнула Евка. — То хто перший?
Охочих не було. Валяємося собі далі.
— Може, виберемось у гори? — запропонувала Йолька. Активна, як і завжди. — Чи, може, зіграємо в карти?
Їй відповіло глухе ремство.
— А в «мафію»?
— Знову в «мафію»? — скривився Пйотр. — Ми грали вчора до третьої ночі й позавчора.
— То хоча б у кості, — не вгавала Йолька.
— Хіба б ти вела рахунок, — обізвалась Евка.
— Я завжди його веду, — нагадала нам Йолька.
— І кидати за нас кістку, тоді з радістю. Скажеш мені, якщо я виграю.
— А я охоче щось з'їла б, — повідомила Анка. — Зробити комусь канапку?
— Мені, будь ласка, кефір, — попросила я.
— Гаразд.
Вона вийшла, а ми й далі валялися на лежаках. Досипали. Не збігло й п'яти хвилин, як Анка пригнала з цілою тацею канапок. І наробила при тому стільки галасу, що про подальшу дрімоту не було й мови.
— Капець, стільки бутербродів, — сказав Діді. — А я планував трохи тут схуднути.
— Якщо щось залишиться, нагодуємо косуль.
— Та ти що, бебі, — скривився Пйотр. Уже всоте.
— Чому? — здивувалась Анка.
— Хто ж годує косуль хлібом із беконом?
— Ну, якщо така корова може їсти кісткове борошно…
— Не може. Мусить, — виправила Евка. — Не має вибору. Я, як бачу, теж ні.
— Соррі. Я забула, що ти не їси м'яса.
— Ти вегетаріанка? — зацікавився Пйотр. — Ти не схожа на вегетаріанок.
— А як, на твою думку, виглядає вегетаріанка?
— Щиро? Як Малина. Худюча — «О Боже! Він добачає в мені плюси», — бліда й злюща. Рибу ти теж не їси?
— А риба хіба не тварина?
— Це вегетаріанство страшенно нудне.
— Чому?
— Тільки соя, сочевиця й рис, — здригнувся Віктор. — Макарони нагадують рибальську жилку, а замочений рисовий папір — медузу.
— Ти плутаєш вегетаріанство з натуропатією, — сказала Евка.
— А це що за холера? — знову скривився Пйотр.
— Вегетаріанці не їдять м'яса жодних тварин, не залежить, хребетних чи безхребетних, — заходилася пояснювати я з міною мудрагеля. — Зате їдять молочне, яйця, мед. Натомість натуропати…
— Їдять тільки овочі та фрукти, — додала Йолька.
— Про що каже сама назва «натуропат». Він їсть тільки те, що дала природа. Бо «натура» — це природа…
— А «пат» означає патологію, — завершив Лешек.
* * *
Ми провалялися так до вечора. Сонце звільна скотилося за обрій. А від саду війнуло холодом. Треба складати лежаки.
— Хто розпалить у печі? — поцікавився Пйотр.
— Зазвичай це роблять чоловіки, — поінформувала його я, — але ти теж можеш спробувати.
— Я не хочу позбавляти тебе роботи, — відгиркнувся він.
— Це комплімент?
— Перестаньте обоє, — не витримала Йолька. — Ми приїхали сюди відпочивати.
Ми взялися розпалювати вогонь і готувати вечерю.
— Хліб є, бекон теж, ковбаса і жовтий сир, — перелічила Анка, — консервовані огірки, що ще?
— Пиво й оковита, — підказав Діді.
— Я хочу без оковитої. Терпіти не можу запаху горілки.
— Відколи? — поцікавилася Йолька.
— Від Нового року. У мене прикрі спогади, — пояснила я.
— Рафальчик? — здогадався Віктор. Який делікатний.
— Для тебе, може, й Рафальчик, а для мене тільки Рафал, — холодно спростувала я.
— Розумію, — покивав Віктор.
— Ви чули про такий коктейль? — Лешек намагався змінити тему. — «Білий ведмедик»?
— Може, «white Russian»? — відгукнувся Пйотр. — Пам'ятаєш, бебі? Ми пили його на забаві у Рися.
— Не «Russian», a «bear», — заперечив Лешек. — А може, радше «teddy bear».
— Чому ведмідь одразу пов'язується з росіянином? — утрутився Діді.
— Той «білий ведмедик», — тягнув Лешек, — просто термоядерна штука. Нічого дивного, шампанське зі спиртом, б'є в голову, як постріл.
— О Боже, я собі уявляю, — сказала Анка. — Він повинен добре розвозити.
— Розвозить, — підтвердив Лешек. — Достатньо двох «дрінків», і ти літаєш, як у моєму сні. А потім западаєш у зимову сплячку.
— А в нас є спирт? — пожвавився Діді.
— Тільки медичний, — відповіла Евка. — Зате шампанське цілком пристойне. Робимо?
— Я не п'ю, — попередив Пйотр. — Мені в четвер треба о шостій бути на роботі.
— Тоді, мабуть, не пий, — погодився Діді. — Можеш не встигнути відійти. Решта, звісно, за?
Ми кивнули. Усі.
— Спирт відрізняється смаком від горілки, правда? — висловила я несміливу надію.
— У найгіршому випадку повернеш, — плеснув мене по спині Лешек.
— Які в нас плани на вечір? Граємо в кості чи в «макао»?
— Ти, Йолько, завжди мусиш складати графік?
— Ну, ми ж, напевно, не будемо тупо киряти? Мовчки.
— Чому одразу мовчки? — запротестував Лешек. — Ми можемо спілкуватися.
— На яку тему? — діставала Йолька.
— Не знаю, нехай це буде спонтанно.
— А може, викличемо духів? — запропонував Діді.
— Ти віриш у такі речі? — скривився Пйотр.
— Ні, але яке це має значення? То що? — звернувся він до Евки.
— Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх викликати?
— Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, — Діді взяв у мене помаду. — Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска означає «так», горизонтальна — «ні».
— Ми мусимо чекати до півночі? — запитала Йолька.
— Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?
— Я спершу щось з'їла б, — зізналась Анка.
— Я теж, — обізвався Віктор. — Удома я завжди їм гарячу їжу. А тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди сходити.
— Сходимо, коли повернемось, — почала втішати його Йолька. — Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде нарікати, правда?
— Якось витримаю, — відповів він голосом в'язня концтабору.
— Увага, наливаю, — закружляв Діді з тацею.
— Мені тільки трошки. На денце.
— Ти б уже не вимахувалася, Малино, — сказав Віктор.
— Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак свіжої малини», після закриття браузера.