Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

- Або його вигнали! - захоплено вигукнув Рон. - Його ж усі ненавидять!

- Або... - пролунав за їхніми спинами неймовірно холодний голос, - він чекає, щоб довідатись, чому це ви не прибули на шкільному поїзді!

Гаррі рвучко озирнувся. Позад них у чорній мантії, яку розвівав прохолодний вітерець, стояв Северус Снейп. Це був худорлявий блідий чоловік із гачкуватим носом і масним чорним волоссям, яке сягало йому плечей, а його посмішка свідчила, що Гаррі з Роном вскочили у велику халепу.

- Ідіть за мною, - звелів Снейп.

Не наважуючись навіть глянути один на одного, Гаррі й Рон слідом за Снейпом піднялися сходами до просторого лункого вестибюлю, освітленого вогнем смолоскипів. З Великої зали долинали духмяні пахощі страв, але Снейп повів їх чимдалі від тепла і світла вузькими кам'яними сходами, що вели в підвали.

- Сюди! - сказав він, відчинивши якісь двері серед холодного коридору й показуючи пальцем.

Тремтячи, вони увійшли до Снейпового кабінету. Вздовж тьмяних стін тяглися ряди поличок з великими банками, в яких плавали різні огидні речі. Камін був темний і порожній.

Снейп зачинив за собою двері й повернувся до них.

- Ну, - ледь чутно вимовив він, - то поїзд уже не підходить знаменитому Гаррі Поттерові і його незмінному спільнику Візлі? Хотіли прибути ефектно, га, хлопці?

- Ні, пане професоре, це перегородка на Кінґс-Крос, вона...

- Мовчіть! - холодно урвав їх Снейп. - Що ви зробили з машиною?

Рон аж задихнувся. Вже не вперше Гаррі здалося, що Снейп уміє читати думки. Але за мить йому все стало ясно, бо Снейп розгорнув свіжий номер «Вечірнього віщуна».

- Вас побачили, - просичав він, показавши на заголовок: «ЛЕТЮЧИЙ «ФОРД-АНГЛІЯ» СПАНТЕЛИЧИВ МАҐЛІВ». Потім став читати вголос: «Два лондонські маґли переконані, що бачили, як над вежею поштамту пролітала стара машина... Опівдні в Норфолку місіс Геті Бейліс, вивішуючи білизну... Містер Енґус Фліт із Пібелза повідомив поліцію...» Загалом шість або сім маґлів. Це, здається, твій батько працює у відділі нелегального використання маґлівських речей? - глянув Снейп на Рона і ще гидкіше вишкірився. - Отак-то... Рідний синочок!

Гаррі мав таке відчуття, ніби його щойно бухнула в живіт одна з найтовстіших гілляк божевільного дерева. Якщо хтось довідається, що містер Візлі зачарував машину... Він про це й не подумав.

- Проходячи парком, я помітив, що завдано значної шкоди дуже цінній Войовничій Вербі, - вів далі Снейп.

- Ще більшої шкоди вона завдала нам! - не втерпів Рон.

- Помовч! - гаркнув Снейп. - На превеликий жаль, ви не з мого гуртожитку, і я не маю права сам вирішити, щоб вас вигнали. Але я зараз піду й покличу тих, хто, на щастя, має таке право. Чекайте тут.

Гаррі й Рон, бліді, як крейда, перезирнулися. Гаррі вже навіть перехотілося їсти. Він почувався абсолютно розбитим, і намагався не дивитися на велику й слизьку гидоту, що плавала у банці з зеленою рідиною на поличці за Снейповим столом. Якщо Снейп пішов за професоркою Макґонеґел, вихователькою ґрифіндорського гуртожитку, їм від цього аж ніяк не легше. Можливо, вона і справедливіша від Снейпа, але ж надто сувора.

Снейп повернувся хвилин за десять, і з ним, звичайно, була професорка Макґонеґел. Гаррі вже мав кілька нагод бачити, як вона сердиться, але, мабуть, забув, якими вузькими стають її зціплені вуста, або ще ніколи не бачив її аж такою розлюченою.

Зайшовши, професорка Макґонеґел відразу підняла свою чарівну паличку. Гаррі з Роном здригнулися, але вона скерувала її на порожній камін, де раптом спалахнуло полум'я.

- Сідайте, - звеліла професорка, і хлопці вмостилися в кріслах біля вогню. - Пояснюйте! - лиховісно зблиснула вона окулярами.

Рон почав розповідь від вокзальної перегородки, яка відмовилася їх пропускати.

- Отож ми не мали вибору, пані професорко, ми не могли потрапити на поїзд.

- Чому ви не послали нам листа совою? Здається, в тебе є сова? - холодно звернулася до Гаррі професорка Макґонеґел.

Гаррі витріщився на неї. Тепер, після її слів, така дія видавалася очевидною.

- Я... я не подумав.

- Воно й видно, - сказала професорка.

У двері кабінету хтось постукав, і Снейп, відверто радіючи, відчинив їх. Там стояв директор школи професор Дамблдор.

Гаррі заціпенів. Дамблдор мав незвично суворий вигляд. Опустивши свого гачкуватого носа, він глянув на них, і Гаррі раптом захотів, щоб його з Роном і далі лупцювала Войовнича Верба.

Запала тиша.

Тоді Дамблдор сказав:

- Прошу пояснити, чому ви це зробили.

Було б краще, якби він на них кричав. Гаррі було нестерпно чути його розчарований голос. Він чомусь не міг дивитися Дамблдорові в очі, а мовби звертався до його колін. Розповів директорові все, окрім того, що зачарована машина належала містеру Візлі, і тому видавалося, ніби вони з Роном просто випадково знайшли на стоянці біля вокзалу летючу машину. Гаррі розумів, що від Дамблдора годі щось приховати, але Дамблдор нічого не спитав про машину. Коли Гаррі закінчив, він просто й далі дивився на них крізь окуляри.

- Нам треба йти по свої речі? - безнадійно видихнув Рон.

- Візлі, що ти верзеш? - гримнула на нього професорка Макґонеґел.

- Але ж ви нас виганяєте, правда? - запитав Рон.

Гаррі зиркнув на Дамблдора.

- Не сьогодні, містере Візлі, - відповів Дамблдор. - Але я хотів би, щоб ви зрозуміли усю серйозність вашого вчинку. Я сьогодні ж напишу вашим родичам. І мушу попередити: коли знову станеться щось подібне, я не матиму іншого вибору, як виключити вас.

Снейп був такий приголомшений, ніби раптом відмінили Різдво. Він кахикнув і сказав:

- Професоре Дамблдоре, ці хлопці зневажили указ про обмеження чаклунства серед неповнолітніх, завдали великої шкоди старому й цінному дереву... Такі вчинки, безперечно...

- Северусе, це вже професорка Макґонеґел вирішить, якої кари заслуговують ці хлопці, - спокійно обірвав його Дамблдор. - Вони з її гуртожитку, й вона за них відповідає. - Директор повернувся до професорки: - Мушу, Мінерво, вертатися на бенкет, треба зробити ще кілька оголошень. Ходімо, Северусе, там є дуже апетитний пиріг із заварним кремом, хотілося б його скуштувати.

Снейп зиркнув на Гаррі й Рона лихими очима, але був змушений вийти з кабінету. Вони залишилися наодинці з професоркою Макґонеґел, яка й досі дивилася на них люто, мов шуліка.

- Візлі, тобі треба до шкільної лікарні, у тебе на чолі кров.

- Та то дрібничка,