Читати книгу - "Збігло літо"

— Дуже дотепно! — похмуро огризнулася Мері, але Крішна розсміявся. Звук був такий дивний і пронизливий, що вони спершу не зрозуміли, що це таке. Тільки тоді, коли побачили, що хлопчик конвульсійно труситься, погойдуючись взад і вперед, і тонко попискує, мов пташеня, вони збагнули, що він сміється.

Десь грюкнули вікном.

— Тс… Злізаймо, — скомандував Саймон.

Він зістрибнув у двір по той бік стіни й простяг руки, щоб допомогти Крішні.

За мить Мері почула, як Саймон хекнув під вагою хлопця. Тоді вона сама зістрибнула, відчувши, як заболіли кісточки в ногах.

Тут також стояли сміттєві баки.

— У твого дядька, видно, дуже багато сміття, — сказала Мері.

— Це його бізнес, — усміхнувся Саймон. — Дивіться під ноги, тут сходи.

Вони спустилися сходами до темної площадки й опинилися перед дверима й забитим дошками вікном. Саймон взявся за дошки й легенько потряс їх.

— Як, на твою думку, хто ти? — запитала Мері. — Тарзан?

— Мою таємницю розкрито, — сказав Саймон і, крекнувши, відірвав дві дошки. Він з усмішкою глянув на Мері й поліз у вікно. За ним вліз усередину Крішна, потім Мері. Там було темно й пахло мишами.

— Де ви? — запитала Мері й, випроставши руки, рушила вперед.

Вона спочатку доторкнулася до піджака Крішни — він уже висох і аж затвердів від солі, — потім до руки Саймона.

— Тебе, звичайно, ми не загубимо. Варто лише потягли носом, — сказав він.

— Замовкни! — крикнула Мері. — Нема тут нічого смішного, щоб повторювати одне й те саме.

Запала тиша.

— Пробач, — сказав він по паузі. — Це моя поганазвичка.

Саймон зітхнув, і Мері здогадалася, що він образився. Може, Саймон просто сором’язливий, подумала вона. Адже люди, які багато жартують, часто бувають сором’язливі.

— А тут вмикається світло? — запитала Мері.

— Електрика тут відключена, але в мене є ліхтарик.

Тоненький, мов олівець, промінь ліхтарика пронизав темряву. Стало видно очі Саймона. Затим він обвів ліхтариком все приміщення, і Мері зойкнула: крім того місця, де вони стояли, вся кімната була завалена статуями оголених дівчат, кам’яних левів, а в одному кутку стояла величезна дерев’яна фігура жінки у барвистих покривалах. Жінка була нахилена вперед із складеними на грудях руками й високо піднятою головою. Очі її дивилися кудись удалину.

— Це все зі старого парусника, — сказав Саймон. Чи то була просто гра світла від ліхтарика, чи, може, сама фігура була так майстерно вирізьблена, та тільки Мері здалося, що золотаве волосся жінки ворушиться від порухів повітря.

— Мені тут не подобається, — сказав Крішна. Його холодна рука доторкнулася до руки Мері. — Я не хочу тут залишатися.

— А ми тебе не тут збираємося залишити. Не в цій кімнаті.

Він повів їх темним коридором, де ще дужче пахло мишами, до іншої кімнати. Вона була напхом напхана різними меблями: столи, стільці, комоди, старі кухонні плити. Лежали тут і бляшані ванни, вщерть заповнені прикрасами з порцеляни. Мері глянула туди, куди посвітив своїм ліхтариком Саймон, і побачила поцяткованих песиків, кухлі, чайники. Усі ці речі були старі і здебільшого побиті.

— Це антикварні речі? — з пошаною запитала Мері.

Саймон похитав головою.

— Нагорі там є трохи кращі вироби, а це мотлох. Дядько Хорейс каже, що приїжджі відпускники купують усе, особливо в дощову погоду.

— У мого батька також є крамниця, — сказав Крішна. — Але не така. В ній увесь товар новий.

Тільки згодом Мері зрозуміла, як незвично, страшно було Крішні, коли він, приїхавши з Африки до Англії, опинився в темній замкнутій крамничці, заповненій старими статуями і побитою порцеляною. Але тоді вона думала тільки про те, як непристойно з його боку натякати на те, що крамничка Саймонового дядька — це якесь звалище старого мотлоху.

— А по-моєму, тут просто чудово. Набагато цікавіше, ніж у якійсь звичайній крамничці, — сказала Мері.

Але водночас їй було цікаво знати: кому спаде на думку купувати чайник без ручки або діряву каструлю?

— Мабуть, люди в Англії дуже бідні, якщо купують такі старі речі, — сказав Крішна. — Він знову схлипнув. — Але мій дядько не бідний. Я хочу в Лондон, до дядька.

— Поїдеш, — сказав Саймон. — Тільки не сьогодні. Ти повинен переспати тут, — Він узяв Крішну за руку, — Он там…

За великим гардеробом, що виступав мало не на середину кімнати, тулилася старомодна кушетка, оббита вицвілою червоною тканиною.

— Тут тобі буде зручно, — сказав Саймон, підстрибуючи на ній.

Пружини під ним заскрипіли, здійнялась хмара пилюги.

— Мені хотілося б спати в ліжку, — сказав невдячний, на думку Мері, Крішна.

— На всяке хотіння є терпіння! — відповіла вона приказкою, яку часто сама чула від людей. — Спатимеш там, де сказано. Твоє щастя, що взагалі знайшлося де спати. Якби не ми, сидів би ти в тюрмі на хлібі й воді.

— Це чіпляйся до нього, — сказав Саймон. — Він просто не розуміє. — Саймон обняв хлопця за плечі. — А тепер лягай. Я пошукаю щось, аби вкрити тебе.

Крішна слухняно ліг. Саймон посвітив ліхтариком на купу старого одягу в кутку й дістав з неї жовту шовкову шаль, вишиту червоними й пурпурними квітами.

— Це китайська шаль, — сказав Саймон. — Трохи подерта, але приємна на дотик.

Він укрив Крішну шаллю. Поверх китиць на них дивилися чорні сумні очі.

— Нам уже треба йти, — сказав Саймон. — Але ми вранці повернемося. Туалет у кінці коридору. Я залишу тобі ліхтарика. Ти не боятимешся, правда?

Крішна нічого не відповів, але видно було, як пальці його м’яли шаль, збираючи її в складки.

Саймон взяв Мері за лікоть і тихо сказав:

— Ходімо. Він тепер у надійному місці.

Отже першої своєї ночі в Англії Крішна зостався спати на старомодній кушетці, вкритий старою китайською шаллю.

Саймон і Мері не промовили жодного слова, аж поки, перелізши через стіну, знову опинилися в глухому провулку.

— Подумати тільки, що ми наробили, — сказав Саймон. — Просто жах! Ти тільки нікому не кажи, зрозуміла? Нікому ні слова…

Його наполегливість стривожила Мері.

— А що тут такого? — сказала вона. — Ми тільки допомогли йому й знайшли для нього місце, де спати.

— Допомагати кримінальному злочинцеві уникнути арешту — протизаконно, — похмуро відповів Саймон. — Може, це не такий вже й великий злочин, але досить для того, щоб…

— Для чого?

Саймон глянув їй в обличчя, освітлене вуличним ліхтарем.

— Просто досить, от і все, — тільки й відповів Саймон, але від виразу його обличчя, сумного й задумливого, її кинуло в дрож.

6. «Мене вкрали!»

— Дідусю, а дітей садовлять у тюрму? — запитала Мері за сніданком.

Учора ввечері, поки дідусь з тіткою Еліс додивлялися «Падіння Бісмарка», вона, вже лежачи в ліжку, вирішила, що саме