Читати книгу - "Приватне доручення"

дуже затишно. Від чого? «Картини», зрозумів нарешті капітан. Коли Лосько підійшов ближче, він побачив, що це добре виконані на якісному папері літографії. Одна з них була йому знайома. Величезний бугай з лютими, налитими кров'ю очима упав на арену біля підніжжя кам'яного амфітеатру. Списи гладіаторів глибоко ввійшли в могутню тушу тварини. До рогів його прив'язана молода жінка. Її обличчя з заплющеними очима спокійне. Страждання, муки, ганьба — все позаду. Лише втома окреслила юні вуста. Могутній чоловік з випещеним, голеним, брезклим обличчям, взявшись у боки, дивиться на мученицю. Пола тоги недбало перекинута через плече. В його вицвілих очах немає ні цікавості, ні жалю, ні задоволення. Холодну пересиченість і нудьгу можна прочитати на його обличчі. Мабуть, так же дивився він з балкона свого палацу на палаючий Рим…

Грель ввійшла так же несподівано, як і вибігла.

— Цікавитесь картинами? — почув капітан її голос.

— Так. — Він обернувся. — Я дуже люблю Семирадського. Багато хто ганить його за цю картину. По-моєму, даремно. Його Нерон тут — це ж справжній символ пересиченої і загниваючої імперії рабовласників.

— Хіба це Семирадський? — щиро здивувалась Грель.

Лосько кивнув головою.

— «Нерон в циркові». Пам'ятаєте, у Сєнкєвича в «Камо грядеші» опис розправи над християнами?

— Аякже! — зраділа Грель. — А я все думала, що ж нагадує оця картина. Адже там Лігію отак прив'язали.

Лосько радів, що ось так, безпосередньо, невимушено, розпочиналося їхнє знайомство. Вони продовжували розмовляти про мистецтво. Капітан любив і знав його, але думати зараз треба було про зовсім інше. Що вона за людина? Невже ворог з хорошою витримкою чи просто… Що просто? Лосько вже помітив, що вона встигла переодягтися. На ній була більш закрита блузка і спідниця-шотландка. Що ж вона, все ж, за людина? Директор школи говорив про неї дуже похвально. Досвідчений педагог, громадська діячка, користується авторитетом серед колективу. Багато зробила для організації шкільного піонерського табору санаторного типу. Але це там, в школі. А вдома? Одинока мати… Яке холодне слово! Одинадцять років ростити без батька дочку. Невже за ці роки вона не могла влаштувати своє особисте життя? А цей зв'язок з Феофановим?

Нарешті розмова про живопис вичерпалась. Грель сіла поруч з Лоськом на тахту.

— Ну, а тепер про вашого Вову, — сказала вона, — Мені вдалося умовити Томську і Бомбело. Вову залишають ще на один місяць. Врахували, що вам самому тяжко доглядати влітку за сином. Я це по собі знаю, а мужчині, звичайно, ще важче.

— Який Вова? — здивувався Лосько. І раптом майнув здогад: вона вважає його за когось іншого, і тому цевимушена розмова про живопис, згадка про піонертабір, про Вову.

— Пробачте, товаришко Грель, але в мене немає ніякого Вови.

— Як немає? — звела вона брови. — Ви — Поліщук?

— Ні. Я до вас по іншому питанню.

Грель насупилась, встала і відійшла. Звівся і каштан.

— Я вас слухаю.

— Не знаю, з чого й розпочати. Розмова не зовсім звичайна і не дуже приємна.

Жінка уважно подивилася на Лоська.

— Якою б ця розмова не була, я її готова вислухати.

— Добре, — зітхнув капітан. — Я інспектор курортного управління Лосько. У нас в Клушському будинку відпочинку сталася неприємна історія. Зник один з відпочиваючих, Феофанов, Відсутній уже два дні.

— Ви прийшли його шукати до мене?

— Не зовсім, — запнувся капітан, — Швидше запитати у вас: чи не знаєте ви, де він може бути? Вашу адресу ми знайшли в його записній книжці. Я приїхав сюди по деяких справах, разом вирішив звернутись і до вас.

— Ви знайшли у нього лише мою адресу? Чи будете їздити по всіх адресах, які є в його каталозі? В такому разі вам довелося б робити недосить приємні візити багатьом жінкам.

Стукнули двері, в кімнату забігла висока худенька дівчинка з такими ж темними, як у матері, очима.

— Мамусю, можна, я візьму твою стару ракетку і ще трохи пограюся у дворі в Альоші?

Помітивши незнайому людину, дівчинка збентежилась і ввічливо привіталася.

Грель взяла ласкаво дочку за плечі.

— Ракетку я віддала відремонтувати. А погуляти можеш ще з півгодинки. Не більше.

Коли дочка вийшла, Грель суворо насупила брови і подивилася на Лоська.

— Даремно ви хвилюєтесь з-за вашого Феофанова. Такі не пропадають.

Вона повернулася спиною до капітана і сіла за письмовий стіл.

Лосько був збитий з пантелику: поведінка Грель була дуже вже незвичайною. Посварилася вона з цим індиком, чи що? Або все це гра, і вона намагається зобразити просто інтимну драму?

— Ви ще тут? — повернулася вона. — Ах, так, вам потрібно знати, де Феофанові Вчора ввечері він приїхав сюди… — Грель зло примружила очі,— відвідати свою позашлюбну дочку. Правда, зустріч не відбулася. Я його й на поріг не пустила.

— О котрій годині вів у вас був?

— Тоді, коли найзручніше робити візити незамужнім жінкам. Десь біля півночі. У вас все?

Вона швидко звелася.

— Я проводжу вас.

На вулиці було вже темно, тихо і чомусь сумовито. Через садок до хвіртки вони пройшли швидко. Грель, видимо, поспішала випровадити його. Навіть не подала руки, а лише відкрила хвіртку. В ту ж хвилину вона швидко повернула голову в бік сусіднього двору і схопила Лоська за руку.

— Що там? — запитав капітан, стривожений її рухом.

— Та нічого… Привидилось…

Але раптом неприродний звук долинув до них. Наче хтось хрипів і схлипував одночасно.

— О, знову, — насторожилась Грель.

Лосько до болі в очах вдивлявся в рідкий садок сусіднього двору, але нічого не бачив. Раптом там, за деревами, хтось тихо покликав: «Громов! Громов» Потім гучніше: «Громов! Петро!»

І тут же в тишу вечора врізався постріл. Другий. Третій. Лоськові здалося, наче він бачив спалахи десь за деревами.

— Це в Коломийчука! — вигукнула Грель.

— Де?!

— У дворі Коломийчука, залізничника. Звідси другий двір;..

Каштан прожогом вилетів на вулицю. Він уже зрозумів, що то за звук. «Коломийчук… Це той, про якого говорив Карпенко. Там наша засідка… Хтось наскочив на неї… Швидше!»

Поодинокі перехожі вже поспішали до сусіднього двору. «Що трапилося? — тривожно запитували вони. — Вбили… Кого?.. Грабіжники…» Важко тупаючи ногами, притримуючи рукою кобуру, спішив міліціонер. Коли Лосько порівнявся з двором Коломийчука, троє цікавих вже заглядали через паркан і хвіртку у двір. Капітан протиснувся поміж ними, необережно штовхнув чоловіка в плащі і зайшов у двір: пробачатись було ніколи. Ті, набравшись сміливості, рушили за ним. Їх зустріло зле й грізне: «Назад!» Посеред доріжки, посиланої піском, що вела до ґанку, темніла постать. Світло з вікна одноповерхового будинку виривало з пітьми лише руку з пістолетом. Біля ніг хтось лежав і, судорожно смикаючись усім