Читати книгу - "Далекий простір"

– Тільки обережно, не пошкодьте йому око.

– Так, генерале.

Весь час, поки працювали над пломбами, заходили якісь люди. Про щось пошепки питали один одного.

Нарешті Габр відчув, як його очні западини після болючого ривка звільнилися.

– Пошкоджена шкіра, – сказав жіночий голос.

– Це не страшно. Ну, хлопче, – Окс підійшов до нього, – чого мовчиш?

– А що? – тихо спитав Габр.

– Що ти бачиш, чорт забирай? Ти розплющив очі?

– Так.

– І що ти бачиш?

– Нічого.

– Як нічого? Триста чортів! Ведіть його у двір! Швидко!

Його вивели на подвір’я, там гріло сонце.

– Що?! – Хтось тряс його за плечі.

– Нічого, – майже прошепотів Габр.

Потім він ніби кудись провалився. А коли прокинувся, то почув рух і шум натовпу.

– Чорт візьми! Чорт візьми! – кричав не своїм голосом Окс. – Вони його встигли осліпити!

Із книги "Незатребувані діапазони почуттів"

Автор Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик №36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

Розділ 3. Межі та їхні характеристики

Змалку нас навчають, що сім’я, діти, почуття прив’язаності один до одного – основні і єдині цінності, на яких ґрунтуються статеві стосунки. Вранці ми встаємо, гріємо їжу, потім поспішаємо на роботу. Наш світ обмежений квартирою, роботою, знайомою вулицею і розподільником, який забезпечує нас їжею. І ми любимо цей світ, у ньому нам комфортно, і близькі, що існують тут, насправді нам близькі – їх завжди можна помацати. І навіть якщо нам зрідка доводиться кудись їхати, у нас не виникає почуття дороги, відриву від близьких, адже, вирушаючи куди-небудь, ми не рухаємося з місця. Наш близький простір із нами і тільки чекає, поки знайомі речі і люди знову займуть у ньому свої місця. А в цьому останньому ми завжди впевнені.

Але поглянемо бодай на мить на цю ідилічну картинку з іншого боку. При ближчому розгляді виявляються дивовижні речі.

А. Наш світ обмежений

Промовляючи цю фразу, ми не вдумуємося в останнє слово, а в ньому ж прихована глибока етимологія. "Обмеженість" у нашому розумінні передбачає "замкнутість", "затишок" – можливо, найдорожче для нас, ґрунт, на якому ми тримаємося.

Але що, власне, є "межа"? Це давнє слово майже не вживається саме собою, та якраз воно лежить в основі поняття "обмеженість". "Межа" має ніби два смислових вектори: один спрямований усередину і визначає "затишок", а інший… Ось тут і починається сфера нами не усвідомленого. Другий вектор спрямований назовні: якщо є межа, отже, треба думати, є і те, що за межею. У коледжах нас навчають, що подібне мислення базується на софізмі, і його результат – дурна, неіснуюча безкінечність. Але вдумаймося: що буде, якщо ми ступимо за межу знайомої вулиці? Ми не робимо це лише тому, що нам страшно. Нам "не хочеться втрачати себе". І тому ми вважаємо за краще просто не думати "над порожніми проблемами".

І справді, в нашому житті стільки проблем! То невже нам іще потрібно звалювати на свої плечі щось зовсім абстрактне, розгляд якихось загальних понять, які не мають стосунку до нашого життя?

Чи воно насправді так? Я б не писав цю книгу, якби не був упевнений, що від вирішення проблем, які здаються надто абстрактними, залежить розкриття однієї великої таємниці нашого існування. А саме: ми від самого початку чимось обмежені. І тільки завдяки цьому "обмеженість" має для нас позитивне значення "затишку", але чомусь не включає тривожного, задушливого сенсу "ув’язнення".

Я постараюся роз’яснити цю парадоксальну думку. Припустимо, якимось чином ми відчували би простір не на відстані двох або восьми (як у наших чемпіонів) метрів, а на відстані десятків, може, сотень і більше метрів. Невже і тоді нам не було б цікаво, а що за нашою вулицею? Принаймні, тоді не було б відчуття небезпеки, яке, мабуть, і відбиває у нас бажання "лізти в незнайоме". Власне, і "незнайоме" тоді перестає бути аж таким незнайомим, якщо ми сприймаємо його зі значної відстані. Це вже зовсім інше "незнайоме", ніж те, яке ми починаємо відчувати за два метри від себе. Основна різниця в тому, що зникає або суттєво зменшується відчуття небезпеки, яке з "незнайомого" випливає. Відокремлене великими дистанціями, воно перестає бути для нас ворожим. Водночас парадоксальним чином ми з ним пов’язані, контактуємо з ним.

Вищевикладені міркування можуть здатися читачеві лише пустопорожніми вправами холодного розуму. Але спробуємо таки довести нашу логіку до кінця. Сприймаючи світ здалеку, ми будемо постійно відчувати спокусу пізнати його, бо він, із одного боку, нами сприймається, а з іншого, ніби і недоступний, тобто "далекий", він буде кликати до себе.

Годі й уявити, яка це була б людина, що вийшла б із зосередження на ділянці радіусом у кілька метрів. У неї б розпрямилися плечі, глибше задихали б груди, вона гордо підняла б голову. Світ увійшов би в неї своєю величезністю, витіснивши її вузький маленький світ. А заодно і принизливий страх.

Але, можливо, я викладаю надто плутано? Найімовірніше, ті, хто читатиме це, образяться або й обуряться: це що, скажуть вони, ми всі якісь забиті налякані істоти, чи як? Чого хоче від нас цей розумник?

Я нічого не хочу, тільки викласти свою думку, яка не повинна померти разом зі мною. Обмеженість нашого щоденного життя – не тільки благо: ми самі, яких ми так любимо і поважаємо, стаємо від цього обмеженими. Що ж тут поганого, можуть запитати? Так, обмеженість – це визначеність, яка нас і тримає. Але я висловлю божевільну думку: тримати людину може і необмеженість, отже – невизначеність. Нею людина може дихати, упиватися. Але боюся, що мене небагато хто зрозуміє.

Якщо є обмеженість, отже, має бути і необмеженість. Якщо є певність, значить,