Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

йому не допомогло те, що його зятем був Агріппа(2), ні те, що його внучка вийшла заміж за Тіберія, ані те, що Цезар Друз доводився йому правнуком,- навіть серед таких імен ніхто б не згадав Аттіка, коли б Ціцерон не пов'язав його імені з своїм. Напливе й на нас неосяжна глибінь часу, і тільки деякі, з найобдарованіших, ще підніматимуть над тим безкраєм голову, й хоча їм теж доведеться колись поринути у безгомінність, вони ще довго відстоюватимуть себе, чинитимуть опір забуттю. Що Епікур міг обіцяти своєму другові, те обіцяю тобі, Луцілію. Матиму ласку серед нащадків, тож разом із своїм іменем можу зробити тривалішими й інші ймена. Наш Вергілій двом пообіцяв вічну славу й дотримав слова:

Щастя всміхнулось обом! Якщо пісня моя чимось сильна,-

День не настане такий, з яким пам'ять про вас занепала б,

Поки Енеєвий рід Капітолій стрімкий заселяє,

Поки всіх римлян отець неосяжну охоплює владу(3).

Кого доля висунула на видноту, хто втягнений у чужу славу як її дійовий учасник, той залишається загальним улюбленцем, того облягають улесливі гості до того часу, поки він сам твердо стоїть на ногах; коли ж похитнеться, то й слава його змеркне. А слава того, хто видатний своїм обдаруванням, навпаки, постійно зростає. Вшановують не лише його, а все те, з чим пов'язується пам'ять про нього.

А раз уже Ідоменей потрапив у мій лист, то хай заплатить за ту почесть із своїх коштів. Це ж до нього звернувся Епікур знаменитим висловом, закликаючи збагатити Пітокла(4) не звичним шляхом, що всіяний пастками: «Якщо хочеш зробити Пітокла багачем, то не треба йому давати грошей - треба зменшувати його бажання». Думка надто ясна, щоб її тлумачити, надто промовиста, щоб її доповнювати. На одне звертаю тобі увагу: не думай, що ті слова - лише про багатство. Ні, вони матимуть таку ж вагу, хоч би до чого ти їх застосовував. Якщо захочеш зробити Пітокла чесним, то не треба додавати йому почестей - треба зменшувати його бажання. Якщо хочеш, щоб Пітокл постійно відчував насолоду, то не треба додавати насолод - треба зменшити бажання. Якщо хочеш дати Пітоклові сповнену життя старість, то не треба додавати йому років - треба зменшити його бажання. Але не мусиш, повторю знову, вважати, що подібні вислови належать одному лиш Епіку-рові - вони всім належать. Гадаю, філософія повинна триматися звичаю, прийнятого в сенаті. Коли хтось із сенаторів висловить думку, яка й мені до вподоби, то я прошу виділити її з-поміж інших, аби я сам міг приєднатися до того, що схвалюю. Знамениті вислови Епікура залюбки наводжу тут ще й ось із яких міркувань. Хочу застерегти всіх тих, хто з поганим наміром звертається до нашого філософа, сподіваючись послужитися ним як прикриттям власних пороків, хочу переконати їх: потрібно жити чесно, хоч би на яку стежку ступили. Коли ти наблизишся до його садів, де при вході написано: «Гостю, тут добре тобі буде, найвище добро тут - насолода», тебе зустріне привітний, людяний господар тієї оселі, дасть тобі ячмінної каші, щедро наллє тобі води й скаже: «Ти вдоволений гостиною? Ті сади, куди ти ввійшов, не збуджують голоду - заспокоюють його; не розпалюють спраги самими ж напоями - гасять її природним, безкоштовним засобом. Сам я в тій насолоді дожив старості».

Веду з тобою мову про ті бажання, яких не наситиш порадами, які влягаються лише тоді, коли отримають якусь поживу. А щодо тих бажань, котрі не є звичайними, котрі можна відтягти, можна їх осудити, можна взагалі вгамувати, скажу ось що: таке бажання природне, але воно не є необхідним. Ти нічого йому не винен, а якщо й задовольниш його чимось, то це вже твоя добра воля. Живіт, кажу, глухий до настанов - він вимагає, кричить. І все ж це не дошкульний лихвар: він тобі не спорожнить гаманця, якщо даси йому, скільки винен, а не скільки можеш.

Бувай здоров!

ЛИСТ ХХІІ

Сенека вітає свого Луцілія!

Ти, врешті, розумієш, як тобі потрібно вирватись із тих своїх, наскільки величних для ока, настільки нікчемних для душі занять. От лиш запитуєш, у який спосіб цього домогтись. Іноді треба бути на місці й поглянути, аби дати пораду. Лікар не може тільки з листів визначити, коли хворому краще братись до їжі, коли - купатися; він мусить намацати живчик. Є ж давня приповідка: «Гладіатор на арені вирішує, що робити». Вираз обличчя, порух руки, нахил тіла - все це ловить бистрим оком супротивник, аби знати, як діяти. Можна як усно, через посередника, так і письмово викладати загальні настанови, коли йдеться про те, що прийнято робити, що слід робити; й не тільки відсутнім, але й нащадкам звичайно даємо подібні поради. А от щодо того, коли або в який спосіб потрібно рббити, то тут ніхто не дораджуватиме звіддаля: мусимо зважити на обставини. Треба бути не лише присутнім, але й пильним, аби спостерегти перебіжну нагоду(1). Тому слідкуй за нею, а вгледиш - не пропусти й з усіх сил намагайся вихопитись із тих цупких своїх обов'язків. Ось послухай мій вирок: гадаю, мусиш полишати або те життя, яким живеш нині, або життя взагалі. Та водночас раджу обрати лагідний шлях. Те, чим так нещасливо ти обплутав себе, радше розв'яжи, ніж маєш розірвати. Хіба що жодним способом не вдасться розв'язати, тоді вже обривай. Навіть найбоязкіший волів би раз упасти, ніж мав би все життя висіти. А тим часом, щонайголовніше, не обкладай себе новими клопотами. Достатньо тобі тих, до яких опустився, або - ти б хотів, щоб так думали всі,- в які ти потрапив. Не докладай свіжих зусиль. В іншому разі марно будеш виправдуватися: стане очевидним, що ти таки потрапив у ті клопоти, як здобич у пастку. Брехня-бо все те, що звикли в таких випадках говорити: «Інакше я не міг! Що з того, якби я не захотів?..» А чи треба комусь, скажи, бігти за щастям? Хай не чиниш опору, то хоч зупинися, не лети за легковажною фортуною - і то вже щось важитиме! Чи не ображатимешся, коли не тільки сам тобі дораджуватиму, а залучу й інших, розважніших од мене, тих, до кого звичайно вдаюся за порадою, розмірковуючи над чимось? Прочитай, що Епікур пише в подібній справі Ідоменеєві: просить його, аби чимдужче поспішав, заки не втрутиться якась вища сила й не позбавить його можливості відійти.