Читати книгу - "Катар"

Нелегко було довідатись від Кана про те, що саме сталося між ним і Свіфтом у Неаполі, бо американська поліція не мала жодних підстав, щоб починати слідство. Ні Свіфт, ні Кан ні в чому не завинили, повернулися до Штатів без пригод, Свіфт і далі очолював свою фірму. Однак італійська поліція прагнула дізнатися від Кана про подробиці, які б, можливо, прояснили всі попередні події. Кан довгенько відмовчувався, і лише коли йому докладніше розповіли про хід справи й пообіцяли дотримувати таємниці, він погодився дати письмові свідчення. Цей запис зовсім розчарував італійців. Виявилося, Свіфт прийняв Кана якнайкраще, щоправда, спершу при зачинених дверях, переконавшись, що це справді він. Дещо збентежений, Свіфт признався, що останнім часом робив “дурниці”, бо його труїли. Поводився цілком розсудливо, а з кімнати не виходив лише тому, що втратив довір’я до найнятого детектива, запідозривши, що він перекинувся “на той бік”. Канові показав короткого листа, в якому хтось вимагав у нього двісті тисяч доларів, погрожуючи отруїти. Цього листа він отримав буцімто ще в Ліворно і злегковажив ним, а даремно, бо вже наступного дня після закінчення терміну, протягом якого мав дати викуп, він відчув таку слабість, що ледве встав з ліжка. Всю першу половину того дня його переслідували марення, в нього паморочилася голова, тож він якнайшвидше спакувався і перебрався до “Ексельсіора”. Не сподіваючись так просто збити з пантелику шантажистів, він найняв детектива, але не сказав йому відразу, для чого той потрібен. Спершу хотів придивитися до цього, врешті, чужого чоловіка й піддав його “випробуванню” — вів гуляще життя. Все це схоже було на логічну цілість, і єдине, що випадало з ланцюга, — це причина, заради якої Свіфт лишився в Неаполі, де його, власне, нічого не тримало. Він запевняв, що сірчані ванни знімали ревматичні болі, і хотів закінчити курс лікування. Спочатку цей аргумент переконав Кана, але, подумавши як слід над усім, що розповів Свіфт, він визнав цю історію малоймовірною. Сумніви підтвердились, коли він почув від готельної обслуги про Свіфтові дивацтва. Свіфт, по суті, стріляв з гармати по горобцях, влаштовуючи пиятики з підозрілими жінками, щоб нібито випробувати найнятого детектива. Кан так прямо і сказав Свіфтові. Той відповів, що Кан має рацію, але ж його отруїли. Тоді Кан, майже цілком переконаний, що його приятель захворів на якийсь психоз, вирішив якнайшвидше забрати його з собою до Штатів. Він розрахувався за готель, замовив авіаквитки й не відходив від Свіфта, доки вони вдвох не спакували речей перед від’їздом до аеропорту. Певні суперечності в протоколі дали підставу думати, що Свіфт прийняв цю самаритянську допомогу не без опору. Та й обслуга готелю засвідчила, що між американцями вже перед від’їздом сталася серйозна суперечка, і Канові, який, можливо, крім словесних аргументів вдавався до сили, тепер не випадало давати інформацію, яка б просунула слідство. Єдиний речовий доказ — лист — пропав; Кан, який бачив лише першу сторінку, запам’ятав, що лист був нечіткий, надрукований під копірку, англійська мова рясніла граматичними помилками. Коли в Америці Кан запитав Свіфта, що сталося з листом, той засміявся, відчинив шухляду, але лист зник. Сам Свіфт навідріз відмовився відповідати на будь-які запитання, пов’язані з пригодою в Неаполі. У цих матеріалах фахівці бачили мішанину вірогідних фактів і безглуздих вигадок. Шантаж за допомогою листа, друкованого через кілька товстих аркушів, — спосіб досить поширений. Він утруднює індентифікацію машинки, на якій друкувався текст, оскільки стираються індивідуальні особливості літер. А втім, метод цей досить новий і невідомий непрофесіоналам. Це щодо автентичності листа. Натомість Свіфтова поведінка належала вже до іншої ділянки. Так, як він, не поводилася б шантажована людина, побачивши, що погрози шантажистів починають збуватися. Отож експерти дійшли висновку, що в цьому випадку переплелося дві різні справи: лінія шантажу, очевидно, реальна, спроба якого була здійснена в Ліворно кимось із місцевих (про це свідчить малограмотна англійська мова листа), і лінія недовгого Свіфтового божевілля. Якщо це так, то вся справа, долучена до матеріалів широкого слідства, ще більше заплутувала його, не прояснюючи нічого, бо так зване божевілля Свіфта цілком збігалося своїм перебігом з іншими типовими випадками.

Наступний випадок трапився з швейцарцем Францом Міттельгорном, який прибув до Неаполя двадцять сьомого травня. Цей випадок вирізнявся з-посеред інших тим, що Міттельгорна добре знали в пансіонаті, де він зупинявся щороку. Власник великого антикварного магазину з Лозанни, заможний старий холостяк, мав свої дивацтва, яким потурали, бо був солідним клієнтом. Займав дві кімнати, сполучені дверима — одна з них правила за кабінет, друга була спальнею. Сідаючи їсти, щоразу з лупою перевіряв чистоту тарілок і столових приборів, вимагав страв, приготованих за власними рецептами, бо хворів на харчову алергію. Коли в нього часом набрякало обличчя, як це буває при хворобі Квінке, він викликав кухаря й вичитував йому в залі. Однак кельнери казали, що Міттельгорн, крім харчування в пансіонаті, перекушував у дешевих їдальнях. Він пропадав за рибною юшкою, яку йому не дозволяли їсти, тож порушував дієту, а тоді ще й влаштовував сцени в пансіонаті Останнім часом Міттельгорн трохи змінив спосіб життя, бо ще з зими хворів на ревматизм, і лікар приписав йому грязеві процедури. Їх він приймав у Вітторіні. В Неаполі у нього був постійний перукар, який сам приходив до пансіонату, але користувався інструментами, привезеними Міттельгорном з собою, — той не хотів користуватися бритвою чи гребінцем після когось іншого. Довідавшись після приїзду, що перукар уже не працює, Міттельгорн лютував і заспокоївся аж тоді, коли підшукав собі нового перукаря, якому довіряв.

Сьомого червня антиквар зажадав, щоб у кімнаті напалили. Камін був оздобою великої кімнати, але в ньому ніколи не палили. Проте Міттельгорнові не довелося повторювати двічі. Незважаючи на сонячний день і температуру вище Двадцяти, його бажання задовольнили. Камін трохи димів, але Міттельгорнові це не заважало. Він замкнувся в кімнаті й не виходив на вечерю. Це було чимось нечуваним, бо він ніколи не пропускав ні обіду, ні вечері, а для більшої пунктуальності носив два годинники — наручний і кишеньковий. Оскільки він не відповідав на телефонний дзвінок і стук у двері, їх виламали (замок зсередини був заблокований пилочкою для нігтів). Кімната була повна диму, а господар лежав непритомний. Порожня коробочка з-під снодійного свідчила про отруєння, тож “швидка допомога” відвезла його в лікарню. Збираючись у кінці червня до Рима