Читати книгу - "Гаррі Поттер і таємна кімната"

Снейп повернувся хвилин за десять, і з ним, звичайно, була професорка Макґонеґел. Гаррі вже мав кілька нагод бачити, як вона сердиться, але, мабуть, забув, якими вузькими стають її зціплені вуста, або ще ніколи не бачив її аж такою розлюченою.

Зайшовши, професорка Макґонеґел відразу підняла свою чарівну паличку. Гаррі з Роном здригнулися, але вона скерувала її на порожній камін, де раптом спалахнуло полум'я.

— Сідайте, — звеліла професорка, і хлопці вмостилися в кріслах біля вогню. — Пояснюйте! — лиховісно зблиснула вона окулярами.

Рон почав розповідь від вокзальної перегородки, яка відмовилася їх пропускати.

— Отож ми не мали вибору, пані професорко, ми не могли потрапити на поїзд.

— Чому ви не послали нам листа совою? Здається, в тебе є сова? — холодно звернулася до Гаррі професорка Макґонеґел.

Гаррі витріщився на неї. Тепер, після її слів, така дія видавалася очевидною.

— Я… я не подумав.

— Воно й видно, — сказала професорка.

У двері кабінету хтось постукав, і Снейп, відверто радіючи, відчинив їх. Там стояв директор школи професор Дамблдор.

Гаррі заціпенів. Дамблдор мав незвично суворий вигляд. Опустивши свого гачкуватого носа, він глянув на них, і Гаррі раптом захотів, щоб його з Роном і далі лупцювала Войовнича Верба.

Запала тиша.

Тоді Дамблдор сказав:

— Прошу пояснити, чому ви це зробили.

Було б краще, якби він на них кричав. Гаррі було нестерпно чути його розчарований голос. Він чомусь не міг дивитися Дамблдорові в очі, а мовби звертався до його колін. Розповів директорові все, окрім того, що зачарована машина належала містеру Візлі, і тому видавалося, ніби вони з Роном просто випадково знайшли на стоянці біля вокзалу летючу машину. Гаррі розумів, що від Дамблдора годі щось приховати, але Дамблдор нічого не спитав про машину. Коли Гаррі закінчив, він просто й далі дивився на них крізь окуляри.

— Нам треба йти по свої речі? — безнадійно видихнув Рон.

— Візлі, що ти верзеш? — гримнула на нього професорка Макґонеґел.

— Але ж ви нас виганяєте, правда? — запитав Рон. Гаррі зиркнув на Дамблдора.

— Не сьогодні, містере Візлі, — відповів Дамблдор. — Але я хотів би, щоб ви зрозуміли усю серйозність вашого вчинку. Я сьогодні ж напишу вашим родичам. І мушу попередити: коли знову станеться щось подібне, я не матиму іншого вибору, як виключити вас.

Снейп був такий приголомшений, ніби раптом відмінили Різдво. Він кахикнув і сказав:

— Професоре Дамблдоре, ці хлопці зневажили указ про обмеження чаклунства серед неповнолітніх, завдали великої шкоди старому й цінному дереву… Такі вчинки, безперечно…

— Северусе, це вже професорка Макґонеґел вирішить, якої кари заслуговують ці хлопці, — спокійно обірвав його Дамблдор. — Вони з її гуртожитку, й вона за них відповідає. — Директор повернувся до професорки: — Мушу, Мінерво, вертатися на бенкет, треба зробити ще кілька оголошень. Ходімо, Северусе, там є дуже апетитний пиріг із заварним кремом, хотілося б його скуштувати.

Снейп зиркнув на Гаррі й Рона лихими очима, але був змушений вийти з кабінету. Вони залишилися наодинці з професоркою Макґонеґел, яка й досі дивилася на них люто, мов шуліка.

— Візлі, тобі треба до шкільної лікарні, у тебе на чолі кров.

— Та то дрібничка, — сказав Рон, поспіхом зітерши рукавом крапельки крові з ранки над оком. — Пані професорко, чи можна подивитися, куди розподілять мою сестру?

— Церемонія Сортування вже закінчилася, — повідомила професорка Макґонеґел. — Твоя сестра також у Ґрифіндорі.

— О, це добре! — зрадів Рон.

— І коли вже мова про Ґрифіндор… — знову посуворішала Макґонеґел, але тут не витримав Гаррі:

— Пані професорко, коли ми сідали в ту машину, навчальний рік ще не почався, тому… в Ґрифіндору ще не можна забирати очки, правда? — випалив він, занепокоєно поглядаючи на неї.

Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Гаррі, але він був певен, що вона ледве ховала посмішку. Принаймні її вуста вже не були такі зціплені.

— Я не зніму з Ґрифіндору жодного очка, — промовила вона, і Гаррі значно полегшало на серці, — але вас обох буде покарано.

Це було краще, ніж сподівався Гаррі. А те, що Дамблдор напише родині Дурслів, — узагалі дрібниця. Гаррі чудово знав, що Дурслі будуть хіба тільки розчаровані тим, що Войовнича Верба не затовкла його на смерть.

Професорка Макґонеґел знову підняла чарівну паличку і скерувала її на письмовий стіл Снейпа. Щось ляснуло, і там з'явилася велика тарілка з бутербродами, два срібні келихи і глечик з холодним гарбузовим соком.

— Повечеряйте тут і відразу до спальні, — звеліла вона. — Я теж мушу вертатися на бенкет.

Коли за нею зачинилися двері, Рон тихенько и протяжно свиснув.

— А я вже думав, нам гаплик, — сказав він, хапаючи бутерброда.

— І я теж, — підтакнув Гаррі, беручи з нього приклад.

— Але ж як нам не пощастило, га? — бурмотів Рон, напхавши повен рот курятиною та шинкою. — Фред із Джорджем літали тією машиною разів п'ять або й шість, і жоден маґл їх не побачив. — Рон проковтнув те, що мав у роті, а тоді знову відкусив величезний шматок. — Чом ми не пройшли крізь ту перегородку?

Гаррі знизав плечима.

— Але тепер доведеться зважувати кожен свій крок, — проказав він, задоволено цмулячи гарбузовий сік. — Шкода, що ми не потрапили на бенкет.

— Вона не хотіла, щоб ми там світилися, — глибокодумно мовив Рон. — Бо інакше кожному закортить прибувати летючою машиною.

Досхочу наївшись бутербродів (тарілка сама себе наповнювала), хлопці встали, вийшли з кабінету і попрямували знайомою дорогою до ґрифіндорської вежі. У замку було тихо, бенкет, мабуть, уже закінчився. Вони проминули буркотливі портрети та скрипучі обладунки, а тоді піднялися вузенькими кам'яними сходами аж до переходу, де за олійною картиною із зображенням Гладкої Пані в рожевій шовковій сукні ховався потаємний вхід до ґрифіндорської вежі.

— Пароль? — запитала пані, коли вони підійшли.

— Е-е… — збентежився Гаррі.

Вони не знали нового пароля, бо ще не бачили ґрифіндорського старости. Але допомога прийшла майже відразу.

Позаду почулися швидкі кроки і, озирнувшись, хлопці побачили, що до них біжить Герміона.

— Ось де ви! А де вас носило? Тут уже таке пліткують — хтось сказав, що вас вигнали, бо ви розбили летючу машину.

— Що ж, як бачиш, нас не вигнали, — заспокоїв її Гаррі.

— То невже ви справді прилетіли? — вражено запитала Герміона, видаючись не менш суворою,