Читати книгу - "Московство"

московські монастирі були в’язницями для політичних злочинців. Дуже часто їх силоміць постригали у ченці. Щоб мовчали — відтинали їм язика. Щоб не бачили, чого не дозволено бачити — осліплювали. Кому хотіли вкоротити віку-морили голодом і т. п. У монастирських льохах тримали закованих у ланцюги, там були катівські приладдя. В’язнів доглядали ченці під керівництвом ігумена. Соловецький монастир власне й побудували для ув’язнення великих політичних злочинців, а не для молитов. І справді, їх там завжди було багато. Запорізький кошовий Петро Калнишевський сидів замурований у келії 28 років до смерті (1803). Ув’язнені в Тобольському монастирі померли: Генеральний суддя Павло Головатий (1790 р.), військовий писар Іван Глоба (1791 р.) та інші «сепаратисты». До 1917 р. в Соловецькому «монастирі» каралося десятки політичних в’язнів. По 1917 — багато тисяч.

Такий самий «прогрес» бачимо і в безбожництві. Наприклад, предки теперішніх комсомольців-безбожників ще 1611 р. «вдерлися до кафедрального собору в Ростові, порубали труну св. Лаврентія на друзки, з митрополита здерли і шматували ризи, а його одягнули у смердюче лахміття і знущалися. Пограбували все в церкві, а решту понищили. Дівочий монастир сплюндрували: ікони потоптали і попалили, чорниць оголили і зґвалтували. Так діялося перед тим і по тім і в інших містах, навіть і в Москві». Стєнька Разін зі своїми людьми під час Богослужби в церкві бешкетували, блюзнірили, а по Богослужбі катували і вбивали священиків, забирали з церков усі золоті і срібні речі, а решту нищили.» «Воєвода М. Салтиков знущався з патріарха Гермогена і хотів його ножем краяти»[84]. Сотні подібних та ще страшніших фактів задокументовано в московських старих архівах і тисячі таких самих та гірших — у нових архівах та спогадах жертв чи самовидців 1917–1964 рр. Різниця лише в тому, що до ХVII ст. москвини могли здійснювати свою «побожність» лише у своїй Московщині, а по нашій катастрофі 1709 р. під Полтавою дістали до своїх рук тисячі багатющих кількасотрічних українських церков. Було що грабувати та нищити. Та монархічні Петри забирали лише дзвони з церков і робили з них гармати. Монархічні Катерини лише роздавали своїм любасам українську землю. Соціалістичні ж Петри та Катерини не лише нищать і грабують церкви, але насамперед їх спаскуджують; вигублюють не лише священиків (як їхні предки), але й усю їхню рідню, сусідів і знайомих. Чи ж не прогрес «боголюбивого, христианского народа-богоносца», як величають його московські письменники. Та розумніші з них пишуть: «На Вашу думку московський народ є побожним. Брехня! Основою побожності є богобоязнь та чеснотливість взагалі. У московському ж народі нема найменших ознак, найменших слідів цього. Його «побожність» переповнена поганством та дикунськими забобонами. НІ! Московський народ у всій його духовності є глибоко безбожницький народ. Навіть попи наші є фактично безбожниками»[85]. З В. Бєлінським погоджуються й інші московські письменники. Наприклад, В. Салтиков каже: «Московська церква наскрізь переповнена цілковито чужими християнству, поганськими і навіть безбожницькими тенденціями». М. Бєрдяєв: «Правду кажучи, в московському народі є готовий до прийняття антихриста ґрунт». «Та ж антихрист не має чого робити в Московщині», — каже М. Булгаков. І він справді не мав що робити в Московщині. «Цар від Бога. Був цар — був Бог. Не стало царя — не стало Бога. Перехід від церкви до повного безбожництва стався так легко, ніби в лазні новою водою змилися»[86].

Московська інтелігенція була такою самою безбожницькою (і то не лише соціалістична), як і московський народ, тобто наскрізь безбожницькою. Народники проповідували безбожництво не лише словом, але й ділом, що набирало форми дикунського блюзнірства[87]. Це — до 1917 р. Сам безбожник, що влаштовував п’яні, блюзнірські оргії, І. Прижов переодягнувся в лахміття, взяв жебрацьку торбу і прилучився до гурту мандрівних московських жебраків, щоб дослідити їхнє життя та побожність. Він пише: «Хоч я знав багато гидкого про побожність московського народу, все ж те, що я побачив та почув, мандруючи з жебраками, направду перелякало мене. Нормальній людині тяжко уявити таку безпробудну пиятику, таке гидке блюзнірство, таку безсоромну розпусту, такі дикунсько-жахливі пісні, такі поганські молитви з божевільним реготом, такий моральний і фізичний бруд, який панував у всіх монастирях, що до них заходив наш гурт жебраків. Ясна річ, наш гурт брав дієву участь у всіх тих паскудствах… Я також знайшов «пророка» Івана Яковлевича. Його життя — це такий неймовірний, дикий фанатизм, темнота, розпуста, що того не знайти і серед найдикіших дикунів. Серед селян Московської, Тверської, Владимирської губерній я поназбирав тисячі морально брудних, сороміцьких оповідань про священиків, ченців, черниць[88]. Отже, навіть безбожник перелякався глибочини безбожництва свого «народа-богоносца». З зібраних фактів І. Прижов склав 1860 р. дві книжки: «Жизнь Ивана Яковлевича» та «Юродивый». Московські селяни, прийнявши в церкві причастя, не ковтали його, а зашивали в «ладанку», закладали в рушницю і вистрілювали[89]. У ХVІІІ ст. малописьменний селянин Даніїл Філіпов заснував секту хлистовців. Він проголосив себе богом Саваофом, а свого сина Івана Суслова — Христом. Він навчав, що Христів і Дів Марій є багато серед народу. Вчив, що людина може стати Богом. Ця секта влаштовувала гуртові розпусницькі оргії. Робили людину Богом не лише малописьменні Філіпови, але й еліта московської інтелігенції.

Москвин живе у духовому і фізичному рабстві. Своє приниження він намагається надолужити містицизмом. Його душу полонила божевільна манія його власної божественості (андротеїзм). Ф. Достоєвський у романі «Бесы» показав цю манію жахливо реально. Герой роману Кирилов каже, що людина стане Богом, зміняться її почуття, думка і дії, зміниться вона навіть фізично[90]. М. Бакунін обґрунтував своє безбожництво у книзі «Бог и государство». В. Бєлінський — у листі до М. Гоголя та в статтях. Він доводив, що глибоке безбожництво москвинів є запорукою великої майбутності Московщини. М. Чернишевський, П. Чайковський, М. Маліков намагалися зробити собі Бога з людини. А. Михайлов мріяв про нову релігію без Бога. М. Горький мав московський народ уже не за богоносця, але за самого бога[91]. В. Маяковський робив Богом не людину взагалі, але лише «большевика». О. Блок — так само. Як бачимо, духовний варвар-москвин підсвідомо робив свою комуністичну ідеологію новою безбожницькою релігією (секулярною релігією). Його безбожність є не переконання, але ВІРА (в неіснування Бога). Крім сліпої віри, москвин не мав жодної іншої сили, яка підтримала б його. Віра в її найвищій політичній формі месіанства стала рятівною догмою всього духовного (а з нього й політичного) життя москвинів всіх станів і всіх політичних поглядів, від старих