Читати книгу - "День відбуття"

— Дзвони… — буркнула чергова. — 3 самого ранку дівки спокою не дають.

Змірявши чергову індиферентним поглядом, він зняв трубку і набрав номер.

Вона сама підійшла до телефону.

— Привіт, — сказав Сергій. — Мені переказали тут, що ти дзвонила.

— Дзвонила, — відповіла Юлія. — Хочу чимось похвалитися. Ти б не під’їхав? А якщо маєш час, могли б і тренування провести. Мені двох днів повністю вистачило на відпочинок. Я у формі на всі сто.

— Гаразд, — сказав Сергій. — Я нічого не планував на сьогодні.

Взявши машину зі стоянки, за двадцять хвилин плутанини між високими глухими парканами Сергій під’їхав до знайомої брами.

На нього вже чекали.

— Привіт, — посміхнулася Юлія. — Роздягайся. Швидко ти… Може, зразу й потренуємося? А потім уже й похвалюся.

Два дні відпочинку дійсно не минули марно. Юлія була що називається в ударі. В неї виходило практично все. Вона рухалася легко і невимушено. Навіть приємно було дивитися. Боячись все зіпсувати, Сергій уникав максимальних навантажень і проводив щось схоже на показове тренування. Все-таки результат їхніх піврічних тренувань був, безперечно. Не все відразу. В такої учениці не може нічого не виходити.

Сергію пригадалося, як він уявляв її, вперше їдучи на віллу Гайдукевича, — нафарбованою, недалекою та зверхньою, а на додачу — лінивою. Все сталося навпаки. Вона виявилася для нього першою жінкою, гідною справжньої глибокої поваги. Мимохіть постала в пам’яті нічна зустріч з Гайдукевичем у дворі багатоповерхового будинку. «Даремно він так», — подумав Сергій, відчуваючи якусь образу за Юлію.

Вони тренувалися повних дві години, але Юлія і тепер виглядала доволі свіжою та задоволеною. Коли Сергій помився та перевдягнувся, вона вже чекала його внизу.

— Ну, ходімо, тепер покажу тобі те, що хотіла.

Вони вийшли у двір, і Юлія, жартома відштовхнувши «кавказця», якому хотілося погратися, відчинила гараж. Під лампами денного світла біля задньої стіни матово відблискували оранжеві пластмасові каски, вже з ліхтарями, та такі, що йому й не снилося. Окремо були складені брезентові зелені підсумки з маленькими акумуляторами. Поруч стояли три пари черевиків, грубих на вигляд, але, безперечно, дуже практичних і, мабуть, зручних. Сергій навіть присвиснув і, взявши каску до рук, під’єднав дріт до акумулятора. Спалахнув ліхтар. Оце клас!

— Звідки це? — розгублено запитав він.

— Спеціальне спорядження. Це тобі не шахтарське. Спелеологічне. Італійське. Як, підходить?

Сергій тільки захоплено кивнув.

— То що, буде похід? — запитала Юлія.

— Ну, тепер уже куди подінуся? — Сергій посміхнувся.

Але її обличчя залишалося на диво серйозним. Складалося враження, що Юлія думає про щось своє. Потім вона наче схаменулася і сказала:

— Тут і твій комплект. Забирай. Їх усього десять, з запасом. Гайдукевич казав, що в тебе є якась карта, де всі печери нанесені. Покажеш мені?

Він уже звик, що Юлія називала чоловіка не інакше як Гайдукевич. Їй це подобалося. А зараз Сергій упіймав себе на думці, що така звичка Юлії імпонує і йому. Так, наче це якась чужа, стороння людина. Але такі думки слід було одразу ж відігнати.

Кивнувши на знак згоди, Сергій підійшов до машини і витяг із бардачка карту, яка тепер лежала там постійно. Вони зайшли у будинок і, розклавши схему на столі, схилилися над нею. Юлія і досі лишалася сконцентрованою та дещо, задуманою. Достатньо, щоб не помітити, як випадково притулилася до нього боком, розглядаючи карту. Війнуло ледь чутним ароматом парфумів. І цей дотик… Зовсім не такий, як під час тренувань. Цієї миті не дуже віри лося, що годину тому він тримав це граціозне легеньке тіло за вимоги кімоно, в яке воно було загорнуте, і без особливих зусиль жбурляв на імпровізований килим. Промайнула думка, що він уже давно отримує задоволення від проведеного разом з нею часу, від цих серйозних та невимушених розмов у той час, коли бос, не виключено, знаходиться у дев’ятиповерхівці поблизу об’їзної дороги з сексуальною мадам у чорній сукні. «Не намагайтеся встановити зі своєю ученицею якісь відносини, окрім робочих…» — пригадалося Сергієві.

Ні, Гайдукевич тут був ні до чого. І все-таки, не бачачи у цьому нічого доброго, Сергій обережно відступив на безпечну відстань. Вона нічого не помітила, принаймні йому так здалося.

За календарем зима почалася кілька днів тому, але снігом ще навіть не пахло. Стояли похмурі дні. Час від часу зривався вітер, обриваючи з дерев останнє листя. Місто набуло незатишного вигляду.

Житлові квартали залишилися позаду. Бородатий чоловік, середній на зріст, в окулярах та куртці, що витримала вже не один сезон, ішов вулицею, впираючись ногами та стримуючи свій «буксир». Буксиром був настирливий хлопчак років дев’яти-десяти. Він завзято тягнув тата за руку вперед. Бігти підтюпцем, як зазвичай, чоловік не міг, бо сам, у свою чергу, виконував роль буксира для ще одного хлопчика — меншого, років п’яти-шести. Це був Валерій Тализін. Учора він нарешті закінчив спрощений супорт, а сьогодні віддав і дипломну роботу, яка чогось пішла цього разу на диво тяжко. Напевно, тому, що думками повсякчас поривався в інше місце. Втім, з наболілими справами вдалося покінчити, і він зміг приділити півдня цим «спиногризам», які відразу потягли тата у своє улюблене місце.

Вони проминули довгу кам’яну стіну й підійшли до високої зеленої брами та будиночка прохідної. Навпроти неї був майданчик з Дошкою пошани військової частини, а поблизу дошки те, задля чого вони сюди й прийшли, — протитанкова гармата часів Другої світової та сучасний бронетранспортер. Вони вже давно стали експонатами з пофарбованими у яскраво-білий колір колесами.

Діти відразу побігли до своїх улюблених «іграшок», а Тализін-найстарший всівся на лавку біля краю майданчика і щось дістав із внутрішньої кишені куртки. Він погрозив старшому пальцем, щоб той не ліз наверх і дивився за молодшим, і