Читати книгу - "Муссоліні"

із Перетоли чи з Баньокавалло, ніж бути італійцем. І це почалося відтоді, коли виникла потреба дістати ножа, кинути місцеві сварки й вирушити десь у далекі гори для захисту інтересів Італії, цієї географічної та політичної абстракції, яка навіть не є особою – ані на келих вина не запросиш, ані не повечеряєш разом...58 

Характеристика Муссоліні, яку надав Малапарте у пролозі до свого твору, вписується в рамки оригінальної теорії «героїв навпаки»: тих диктаторів і кондотьєрів, чия історична велич і стійкість зумовлені саме тим, що вони не представляють народ, який доля довірила їм очолити. Справжні герої, на думку Малапарте, ніколи не повинні бути (як того хотів Карлейль) «показовими», вони мусять уособлювати не «чесноти та недоліки народу, а саме ті недоліки і чесноти, яких у народі немає; вони не стверджують, вони заперечують; вони є зворотним проявом народу, винятком, а не правилом; вони перебувають у суперечності, а не у згоді з тією породою, від якої народилися. Представляти народ – це доля пересічних людей, не геніїв»59. Саме таким героєм треба вважати Муссоліні, неабиякого против­ника італійців і їхніх звичаїв: 

Муссоліні не показова людина, він реагує на дух своїх сучасників. Безвідносно до нашої породи та нашого часу. Він не належить до нашої національної «моральності». Це доказ того, що наш народ поки ще не народ. Як всі герої нашої традиції, Муссоліні фізично та історично протистоїть сьогоднішнім італійцям. Якщо не знати, що він народився в Предаппіо, якщо нічого не знати про його життя, якщо не знати, де і як він страждав, боровся, насмілювався, ми навряд чи змогли б щось сказати про його походження та кровні зв’язки. В ньому не відчувається клімат, не відчувається часовий період. Як і всі герої нашої традиції, він не схожий на решту італійців, він не схожий на нас. Його «мораль» здається продуктом майже іншого історичного клімату. Складається враження, що він народився десь на твердій і бідній, гіркій, засохлій землі, де люди спромоглися приборкати природу, а вже потім навчилися домінувати над іншими людьми.

[...] Якби він був звичайним італійцем, як усі решта, він не став би «революціонером» у фізичному сенсі, так би мовити, за визначенням. Він би скорився національному принизливому духу посередності на кшталт інших італійців. Він би витримав будь-що, навіть спромігся б відчути себе пересічним італійцем, таким як усі60. 

Отже, на відміну від Гобетті, Преццоліні та Малапарте вважали Муссоліні не взірцем італійськості, а радше прикладом антиіталійця, яким, до речі, він і сам себе вважав. На думку обох тосканських письменників, взаємовідносини між італійською історією та дуче варто сприймати не як безперервність політичної традиції, а скоріше як відрив від неї. Принаймні три письменники – безкомпромісний Гобетті, скептичний Преццоліні та антимодерний Малапарте – мають, незважаючи на протилежність свого ставлення до лідера фашизму, однакове відчуття його антиіталійськості, однакове бачення двох Італій, однакове ставлення до рушійної ролі меншостей, а також схожу думку стосовно такої великої долі, адже зрозуміти постать на кшталт Муссоліні можна, лише коли вона вписана в контекст історико-культурної традиції і, незалежно від позитивності чи негативності, полемічності чи однорідності загальної трактовки, представлена як потужний історичний відблиск і яскраве втілення цієї традиції. 

Фашизм чи «муссолінізм»? 

Як ставитися до історичних інтерпретацій, що сповідують міцний зв’язок між Муссоліні та італійським характером? Звичайно, ми не заперечуємо схожість і фактичну спадкоємність між людиною з Предаппіо та італійською ментальністю в плані темпераменту і культури. Існує великий ризик того, що історичний аналіз постаті Муссоліні (а через нього фашизму загалом) виведе не на сузір’я соціально-історичних і культурних чинників, характерних для італійської історії (навіть для європейської за багатьма ознаками) на зламі XIX–XX століть, а – як це часто траплялося в історично-політичній культурі Італії – його буде зведено до купи характерних рис і моделей поведінки, особливостей менталітету, що вважаються типовими й винятковими для конкретної національності, і вже на підставі їхнього аналізу доведеться робити висновки і надавати комплексну оцінку італійської історії в очевидно детерміністському ключі.

Якщо потрібен приклад, згадаймо тісний зв’язок, встановлений певними дослідниками між Муссоліні та «трансформізмом», коли в їхніх інтерпретаціях останній вважається однією з найхарактерніших рис національного характеру та політичного життя країни в історично-політичному й етико-поведінковому плані. За цією версією, яка спирається радше на принцип безперервності італійської політичної історії, ніж на ідею історичних розломів (і, врешті-решт, перебільшує роль безперервності, нехтуючи розломами), фашизм у багатьох своїх проявах став апофеозом трансформізму й, ефективно вбудовуючись «у традицію трансформізму, він вирвав його з ненадійних лап випадковості й експериментів, ба більше, він спромігся забезпечити йому максимальну стабільність і силу»61. Щодо Муссоліні, саме трансформізм став «найтиповішою італійською рисою його особистості»62. Але якщо визначальною ознакою політичної історії Італії та її протагоністів завжди був трансформізм, якщо Італія є країною, в якій, як писав безутішний Гаетано Сальвеміні Ернесто Россі в серпні 1923 року, «нічого ніколи не відбувається, і нічого ніколи не триває довго»63, які специфічні ознаки можна визнати за історичною постаттю Муссоліні? Отже, чому б не погодитися з Гобетті, який стверджував у грудні 1922 року: «Жодний притомний історик не зможе помітити суттєвих розбіжностей між Муссоліні та Джолітті»64, або з тим-таки Сальвеміні, коли він стверджував, що «“диктатура” Муссоліні – не новина»65, адже «все парламентське життя Італії – це життя за “диктатури”»66 та, як він писав у своєму щойно процитованому листі: «За кілька років Муссоліні перетвориться на Джолітті, тільки більш справжнього та великого»67.

Насправді, не становить великих труднощів показати, що надто узагальнене й розмите використання поняття «трансформізм», який уважається великим злом і незнищенною вадою італійської історії та психології її мешканців, стало на заваді історичному антифашизму, а згодом і іншим напрямкам історіо­графії у розумінні фактичних розбіжностей між постаттю дуче та славетними персонажами ліберальної Італії, між політичним експериментом фашизму та постунітарним конституційним режимом, прирікаючи цей самий антифашизм до драматичного політичного безсилля.

Саме зі спроби уособити в образі дуче одвічні гріхи та вади (як на те заслуговував трансформізм) народилась інтерпретація історії цього двадцятиліття в ключі «муссолінізму», хоча й вона не здатна надати чітких орієнтирів для правильного аналізу постаті Муссоліні.

Безумовно, термін «муссолінізм» доволі