Читати книгу - "Пеппі Довгапанчоха в Південних морях"

— Як ви думаєте, чи не час нам вертатися додому?

Для Момо, Моани та інших малих химерян той день, коли вони провели Пеппі, Томмі й Анніку на борт «Стрибухи», що мала відвезти їх додому, був важким днем. Але Пеппі пообіцяла їм часто навідуватися на острів Химерію. Малі химеряни сплели вінки з білих квіток і на прощання повісили їх на шию Пеппі, Томмі й Анніці. А їхня прощальна пісня ще довго линула навздогін шхуні, що віддалялася від берега. Капітан Довгапанчоха також стояв на березі. Йому довелося лишитись на острові, щоб керувати химерянами. Замість нього доправити дітей додому взявся Фрідольф. Капітан Довгапанчоха задумливо сякався у велику хусточку й махав дітям на прощання рукою. Пеппі, Томмі й Анніка заливалися рясними слізьми й теж не переставали махати руками капітанові і малим химерянам, доки їх було видно.

Цілу дорогу їм віяв ходовий вітер.

— Мабуть, краще нам витягти теплий одяг, не чекаючи, поки ми доберемося до Північного моря, — запропонувала Пеппі.

— Ох, мабуть, що так, — зітхнули Томмі й Анніка.

Хоч вітер їм сприяв, однаково скоро виявилося, що вони не встигнуть попасти додому до різдва. Томмі й Анніку дуже засмутила ця звістка. Адже в них не буде ялинки і різдвяних подарунків!

— Коли так, то можна було лишатися й на острові, — невдоволено сказав Томмі.

Анніка згадала маму й тата і вирішила, що їй однаково дуже хочеться додому. Але вона теж шкодувала, що не буде з ними на різдво.

Нарешті одного темного січневого вечора Пеппі, Томмі й Анніка побачили світло в будиночках рідного містечка. Вони вернулися додому.

— От і скінчилася наша подорож до південних морів, — сказала Пеппі, несучи трапом на берег коня.

Ніхто їх не зустрічав, бо ніхто не знав, коли вони прибудуть. Пеппі посадовила Томмі, Анніку й пана Нільсона на коня, і вони рушили до вілли «Хованка». Коневі довелося добре натужуватись, бо вулиці були заметені снігом. Томмі й Анніка дивилися поперед себе в заметіль. Скоро вони побачать свій дім, маму й тата. Раптом вони відчули, що скучили за батьками.

У будинку Сетергренів так звабливо світилося, і крізь вікно видно було, що мама й тато вечеряють.

— Он мама й тато! — вигукнув Томмі, і в голосі його забриніла радість.

Але вілла «Хованка» тонула в темряві й снігових заметах.

Анніці стало прикро, коли вона уявила собі, як Пеппі заходитиме туди сама.

— Пеппі, люба, може, переночуєш у нас? — сказала вона.

— Е ні, — відповіла Пеппі, втоптуючи сніг біля хвіртки. — Я мушу насамперед трохи прибрати в хаті.

Вона рушила снігом, що сягав їй до живота. Кінь потупав за нею.

— А й справді! — додав Томмі. — Подумай, як у «Хованці» холодно, там стільки часу не топилося.

— Пусте, — сказала Пеппі. — У кого в грудях б'ється гаряче серце, той не змерзне.

Ох, як пригортали батьки Томмі й Анніку, як виціловували їх, як пригощали доброю вечерею і підтикували їм ковдри, коли вони вже полягали спати! А потім ще довго сиділи на краєчку їхніх ліжок і слухали дивну розповідь про життя на острові Химерії. Їм усім було весело. Одне тільки було погано — Томмі й Анніка пропустили різдво. Вони не признавалися мамі, як їм було прикро лишитися без ялинки й різдвяних подарунків, але самі ніяк не могли забути про це. А ще їм було якось дивно опинитися вдома, як кожному після довгої мандрівки, і вони почували б себе щасливішими, коли б повернулися саме на святвечір.

Журила їх також думка про Пеппі. Тепер вона, мабуть, спить уже в своїй холодній кімнаті, поклавши ноги на подушку, і їй нема кому підтикати ковдру. Томмі й Анніка вирішили завтра піти до неї, як тільки випаде нагода.

Але другого дня мама не захотіла їх відпустити, бо ж вона їх так довго не бачила, а крім того, на обід мала прийти бабуся привітати онуків з поверненням. Томмі й Анніка дуже тривожились, коли думали про те, що Пеппі цілий день сидить сама, і як почало смеркатися, не змогли довше витримати.

— Матусю, ми повинні піти до Пеппі, — сказав Томмі.

— Так, біжіть, — мовила пані Сетергрен. — Але не засиджуйтесь там довго.

І Томмі з Аннікою помчали до Пеппі.

Підбігши до її хвіртки, вони вражено спинилися. Все було як на різдвяній картці. Віллу «Хованка» лагідно огортав білий сніг, всі вікна гостинно світилися. На веранді горів смолоскип і кидав примарне світло на білу снігову поверхню. В садку була прокидана рівна стежечка, і Томмі й Анніці не довелося брести по кучугурах.

Коли вони струшували з себе сніг на веранді, відчинилися двері й на порозі стала Пеппі.

— Веселих різдвяних свят у цій хаті! — сказала вона й повела їх до кухні.

А там… там стояла справжня ялинка! На ній горіли свічечки й сімнадцять чарівних ліхтариків, що потріскували й надавали кухні приємного затишку. На столі стояла кутя, шинка, ковбаса та інші святкові страви, навіть були пахучі тістечка у формі гномиків і пиріжки.

В плиті палав вогонь, а біля ящика з дровами стояв кінь і легенько бив копитом. Пан Нільсон вистрибував по ялинці поміж чарівними ліхтариками.

— Я хотіла зробити з нього різдвяного ангела, — сердито сказала Пеппі, — та хіба його втримаєш на місці!

Томмі й Анніка захоплено дивилися на ялинку.

— О Пеппі, — врешті мовила Анніка. — яка вона чудесна! Як ти все це встигла зробити!

— Я дуже працьовита, — відповіла Пеппі.

Томмі й Анніка відчули себе страшенно щасливими, і їм стало весело, як ніколи.

— Я такий радий, що ми повернулися до вілли «Хованка», — сказав він.