Читати книгу - "Керуй гормонами щастя"

Дещо про мозок ссавця…

Мозок ссавців безперервно порівнює винагороду, що була отримана, із очікуванням. Якщо винагорода перевершує очікування, починається синтез дофаміну. Якщо винагорода не відповідає очікуванням, мозок реагує викидом кортизолу. Подібні нейрохімічні «американські гірки» мотивують тварин не припиняти пошуки, що забезпечує виживання в кожному конкретному випадку. Однак коли подібні спади і підйоми відбуваються постійно, комфортний ритм життя руйнується і настає розчарування.

Дуже непросто жити з мозком, що перебуває в постійному прагненні до дофаміну. Радість від отримання бажаного проходить дуже швидко, але якщо людина не отримує винагороду, на яку очікувала, то емоційно почувається ще гірше. Можливо, ви помічали цей парадокс на собі або в оточенні. Імовірно, ви звинувачували в усьому суспільство або окремих людей, не підозрюючи, що ця реакція однакова у всіх ссавців. Не існує способу отримувати дофамін у необмежених кількостях. Мозок, що його людина успадкувала в процесі еволюції, заощаджує гормони щастя, щоб стимулювати нові способи задоволення потреб. Тож замість просто насолоджуватися фактом свого існування, людина перебуває в постійному пошуку, пристосовується до розчарувань і шукає далі.

Уявіть, що в другому класі ви виграли конкурс із правопису й отримали соціальну винагороду, яка перевершила ваші очікування. Сплеск дофаміну запрограмував мозок на ідею «Це те, що мені потрібно для задоволення власних потреб!». Унаслідок формування нейронних шляхів в мозку ви з великим задоволенням продовжили вивчати правила правопису, оскільки підсвідомо чекали на отримання винагороди. Однак після того, як ви виграли ще кілька подібних конкурсів, та сама винагорода припинила бути для вас чимось особливим. Складно знову викликати настільки ж приємне збудження, яке мотивує докладати зусилля. Мозок шукає нові винагороди і навчається завдяки спостереженню. Ви бачите, що однолітки отримують більш суттєві винагороди за досягнення в інших галузях, і формуєте нові очікування.

Винагороди, що мають безпосередній стосунок до питань виживання, стимулюють більшу кількість дофаміну. Припустімо, малюк спостерігає, як лікар рятує його маму від серйозної хвороби. У нього відбувається сплеск дофаміну, коли він уявляє, що в майбутньому теж може стати лікарем. Дитині належить пройти неймовірно довгий шлях, поки вона дійсно опанує професію лікаря, але дофамін робить приємним кожен крок у цьому напрямі відповідно до того, як мета стає все ближчою. На цьому шляху її чекають перешкоди і невдачі, але вона не припиняє докладати зусилля, щоб реалізувати свої очікування. Коли, набувши лікарський статус, ця вже доросла людина вилікує свого першого пацієнта, то отримає величезний викид дофаміну, і це відчуття триватиме ще деякий час. Проте врешті-решт мозок звикне до цієї винагороди. Лікарю почне здаватися, що чогось бракує. Саме так – дофаміну.

Імовірно, кожен із нас на тому чи іншому життєвому етапі переживав відчуття, що чогось бракує. Можна стати рокзіркою, це стимулюватиме синтез дофаміну певний період, а потім мозок зажадає чогось більшого. Можна стати президентом. І знову ж таки це не зробить вас щасливим навіки. Спочатку ви замислитеся про другий термін, а потім про своє місце в історії. Це побічний ефект від прагнення отримати більше дофаміну. Мозок ссавців звикає до старих винагород і вимагає нових.

Часто люди вчаться знову запалювати колишні почуття за допомогою встановлення нових цілей. Доктор освоює іншу спеціалізацію. Рокзірка змінює імідж, фанат відеоігор знаходить новий рівень, а потім й іншу гру, спортсмен підкорює більш стрімку вершину, а гравець підвищує ставки. Зробити це буває непросто, а тому відчуття, що чогось бракує, може тривати певний час. Якщо ви не знайомі з механізмом дії мозку ссавця, то можете навіть упевнитися в думці, ніби щось не так зі світом навколо вас.

Коли людина ставить перед собою нову мету, то ризикує пережити в майбутньому розчарування. А крім того, не виключено, що після досягнення цієї мети дія дофаміну не триватиме довго. Навіть якщо людина ефективна в досягненні цілей, її увагу завжди буде сконцентровано на перешкодах попереду. Її не полишатиме відчуття, що чогось бракує, навіть якщо все йде добре. Це система виживання виконує ту роботу, для якої вона й призначена.

Доросле життя розчаровує

У дитинстві дуже легко було собі уявити, наскільки казкове майбутнє чекає на вас, щойно ви станете дорослим. Ви завжди будете щасливі, бо ніхто вже не матиме змоги змусити вас спати вдень чи писати контрольні роботи. Але все відбувається трохи не так, як ви собі уявляли. У підлітковому періоді для вас набуває важливості соціальне визнання, і зазвичай не обходиться без розчарувань і гірких почуттів. Ви спостерігаєте за тим, як інші отримують винагороди, і мозок намагається зрозуміти, які саме методи працюють. У вас виникають очікування: «Колись і я отримаю цю нагороду». Але коли ви отримуєте бажане, вам його вже не треба. Якщо вас запрошують на вечірку, ви чекаєте на те, що вас покличуть й іншого разу. Якщо ви отримуєте високий бал за контрольну, то очікуєте на те, що й наступну напишете не гірше. Коли ви звикаєте до цього рівня винагород, то починаєте потребувати чогось більшого, щоб викликати емоції. Усе, що не відповідає вашим очікуванням, вас турбує.

Розчарування від дорослішання відображене на відео з мавпами, коли ті намагаються розколоти горіх, щоб дістатися ядра. У світі мавп отримати ядро горіха можна тільки в тому разі, коли мавпа сама розколола шкаралупу. Горіхи – серйозна мотивація, оскільки знайти жири і білки в умовах дикої природи непросто. Через це успішна спроба розколоти горіх супроводжується в мавпи сплеском дофаміну. Дорослі особини ніколи не годують горіхами малюків. Останні підбирають шкаралупки, що дісталися від матері, і, якщо знаходять там залишки горіха, це стає для них стимулом шукати інші. Вони спостерігають за тим, як дорослі мавпи отримують винагороду, і копіюють їхню поведінку. Але навчитися колоти горіхи дуже непросто – на це йдуть роки. Молоді мавпи не припиняють спроб, оскільки існує не так уже й багато інших способів отримати настільки ж потужний викид дофаміну. Якщо мавпа здається, це означає, що вона не отримує вкрай необхідних поживних речовин, тобто в неї знижуються шанси передати свої гени у вигляді потомства. Ми походимо не від тих особин, які казали: «Щось не так із цими горіхами», а від тих, що домагалися свого й отримали бажану винагороду.