Читати книгу - "Мій тато — кілер"

А потім вони зіштовхувалися з гуркотом кам’яних стін і, скрегочучи зубами, намагалися виштовхнути один одного за межі солом’яного кола.

Ліліпути (дев’яносто п’ять кілограмів) боролися з велетнями (два з половиною центнери).

Ліліпути зійшли з дистанції ще до чвертьфіналів. Носилки, скручені шиї, висолоплені язики.

А велетні продовжували зіштовхуватися один з одним. Дзвінкі удари по величезній спині, носилки, санітари, які синіють від натуги.

Нове посипання сіллю з ритуальних ковшів. Непроникні обличчя. Зібране в пучки волосся. Нові сутички.

Розбігтися, вдарити виставленою вбік рукою — і повалити супротивника на спину.

І вся зала в захваті гула:

— Ва-а-а!!!

Чи схопити за ногу-колону й перекинути його через себе.

Років сім тому ми з Дмитром були на показових виступах сумоторі й американських кетчерів. Останні не змогли перемогти навіть тоді, коли їх почали виставляти по троє проти одного товстуна, схожого на Будду, який узявся воювати.

— Треба було виставити Сашка, — вирішили ми тоді.

— Мене? — перепитав він, почувши нашу ідею і задумавшись. — Повитрушувати з них жир? Не хочу.

Але одного разу в якомусь із місцевих ресторанів йому все-таки довелося битися з борцем сумо, який спробував змусити його поводитися трохи тихіше. Обмінявшись десятком лайок (здогадайтеся, хто говорив японською мовою, а хто посилав подалі «нормальною», українською), вони кинулися один на одного.

Гуркіт зіткнення — удар витягнутої руки через груди, удар кулака в і без того пласке обличчя. І… і… і… впав сумоїст. Залишаючи за собою на мить завислу в повітрі дугу з кривавих бризок та уламків зубної емалі.

Ми жили тут так давно, і з нами тут відбулося стільки різних історій…

Але на своєму земляному рингу ці хлопці бачилися дуже й дуже грізними.

Сумоторі — борець сумо (буквально: «той, хто займається сумо»). Середня вага сумоторі — 160–180 кілограмів.

— І скільки ми виграли? — запитала Маринка.

— Майже сто тисяч, — сказав Дмитро, який робив ставки разом із нею.

— Доларів?!

— Єн.

— А… Дріб’язок.

Чи:

— А чому Юкіко постійно мовчить?

— Тут так заведено.

— У сенсі?

— Жінка повинна мовчати.

— Кожна?

— Майже.

— І я теж?

— Ні. Ти можеш говорити.

— Спасибі.

Тянко — будь-яка їжа борця сумо. Класичний рецепт — овочі, жирне м’ясо, боби, перець і сіль. Усе готується до консистенції густого супу, який їдять, запиваючи саке. Сумоторі їсть, поки не відчує болю в шлунку. Перший прийом їжі відбувається об одинадцятій годині ранку, після трьох годин тренувань. Останній — безпосередньо перед сном.

У перше наше відвідування японського ресторану Марина здивувала нас знанням японської мови, назвавши кухаря, який жонглював тесаками, «люб’язним» і досить правильно, майже без акценту, подякувала йому «за вишукану радість шляхетної ситості».

— Палички, — сказав Сашко, — тримають так.

— Я знаю, — посміхнулася Маринка і, обернувшись до мене, додала: — Адже я готувалася п’ять років, перш ніж до тебе приїхати. Ти оцінив?

«П’ять років, — подумав я. — П’ять років… А я… Що ж я робив п’ять років тому?»

Невеликий річковий пароплав віз нас крізь мряку.

— А чому ти не питаєш, як там мама? — поцікавилась Марина.

— Не знаю, — відповів я. — А треба?

— Звичайно, ні.

А Сашко, кутаючись у ковдру, взяту ним у рятувальній шлюпці, запитав:

— Не змерзла?

— Я? — посміхнулася Маринка. — Дядьку Сашко, а випиймо саке.

— Це як тато скаже.

— Нізащо, — сказав я.

— Так я й думала…

Ми