Читати книгу - "Тепло його долонь"

«…Минувши озеро, вовк уже не озирався. Там не було нічого, крім загибелі. Мусив стрімголов мчати, аби не стати здобиччю безжалісних людей.

От тільки одного звір не міг збагнути, усвідомити — чому людяність залишила мисливців? Чим він завинив перед ними? Тільки тим, що був не таким, як решта? Що в цьому було поганого?

Над головою пролунали постріли. Скоріш за все, наступна куля влучить у нього. Ні, напевно. Безперечно, так і буде. Якби ж знайшовся хоч би маленький прихисток, аби сховатись і трошки перепочити!

Неподалік замайорів пагорбок — невеличкий кучугур. Напевно, там вовк зможе знайти очікуваний захист. Зібравши останні сили, він помчав до замету.

Прудко стрибнувши в маленьку печеру, сірома причаївся в очікуванні дива. Просто перед ним на великій швидкості промчав перший мисливець. За ним, трохи відстаючи, шаснув ланцюжок спільників.

Звір зітхнув. Небезпека начебто минула. Тепер слід відсидітись у затишній норі. Думки розривали мозок. Підвівши втомлені очі до клаптика сталевого неба, що зазирало в печеру, він подумки жалкував, що не має крил. Було б набагато легше. Та хто знає, чи не дістане ворожа шрапнель і вгорі…»

Наступні дні не вирізнялися розмаїттям. Щоденні дрібні турботи, що на них Остап звик не зважати, робота та інколи — вечірні прогулянки на самоті.

В один із таких вечорів хлопець у напівтемряві читав книжку. Розгублено гортаючи сторінки, навіть не помічав, що твір близиться до завершення. То була збірка віршів улюбленого поета — Альфреда Теннісона. В його поезії не траплялося мальовничих баталій, кривди та інших лих. Подобався він Остапові за незвичну музичність творів і пливучу, невимушену мову.

Дійшовши до останньої сторінки, хлопець відклав книгу і зирнув на годинник. За п’ять хвилин одинадцята. Вкладатися спати було ще рано, тож він вирішив за звичкою прогулятися сутінковим містом.

Раптом задзеленчав телефон. То були нові друзі Остапа. Вони запропонували трохи розвіятися — відвідати місцевий гей-клуб.

— Не знаю… — відказав юнак. — Ніколи там не був…

— Тим паче! Вперше побачиш, як воно.

— Ти будеш сміятися, але я не знаю, що одягнути до подібного закладу…, — бурмотів Остап. — Блін, ну що це за несподіванки, га?

— Та не хвилюйся ти так! Одягай, що хочеш, — хто там на тебе дивитися буде?

— О, ну спасибі! — обурено відповів юнак. — Гаразд, щось придумаю. Ти тільки скинь смс із адресою.

— Оце по нашому! Тоді до зустрічі рівно о дванадцятій!

Перше, що спало Остапові ну думку після розмови, — зателефонувати друзям і скасувати зустріч. Він ніколи раніше не бував у такому середовищі та нічого про це не знав. Але при цьому його не полишала цікавість.

— А дідько вас ухопи…, — буркнув він. — Колись потрібно і починати!

Відкривши шафу, хлопець взявся роздивлятися одяг. Майже всі речі в його гардеробі було дібрано зі смаком, але, поза сумнівом, до клубу вони не пасували. Знайшовши старі джинси з великими дірками на колінах і футболку з оголеною спиною, він заспокоївся. Колись він купував ці речі з надією на те, що ніколи не вдягне — аби було. А виявилося, що час настав.

Заздалегідь викликавши таксі, Остап вийшов на свіже нічне повітря. В обличчя війнув теплий вітерець. Постоявши декілька хвилин і дочекавшись машини, хлопець зручно вмостився на заднє сидіння.

Водій виявився підстаркуватим чолов’ягою, що полюбляв погомоніти.

— До центру? — заволав він, перекрикуючи гудіння вітру, що вривався у відчинені вікна.

— Так. Тільки можете мене висадити біля якоїсь кафешки? — у відповідь попросив Остап.

— Без проблем! Хто платить, той і музику замовляє, — загиготів водій.

Майже до кінця їхали мовчки. Остап роздивлявся вогні міста: суцільне мереживо на швидкості зливалося в одну розлогу пляму. Собори, старі будинки, химерні арки — такою була столиця.

Інколи долинав сміх заблукалої компанії або пролітав самотній автобус, який хотів якнайшвидше опинитись у депо та відпочити після робочого дня.

— Куди прямуєш? — нагадав про себе водій.

— Друзі запросили до клубу…

— Еге ж…, — посміхнувшись, відповів водій. — Ти що, гомік?

— Це в мене на лобі написано? — запитанням на запитання відказав хлопець.

— На лобі, звісно, нічого не написано, а от шмотки тебе видають! Тиждень тому забирав схожих на тебе за тією ж адресою. Вмостилися на задньому сидінні, п’янючі-і-і-і-і — це щось страшне! Ну і давай цілуватися! Картинка, я тобі скажу, ще та: двоє неголених пацанів, прикид гірше ніж у тьолки, та ще й цілуються, — водій скривився. — Непроста в мене робота, еге ж?

— Вам видніше…, — замислено мовив Остап. — І часто вам таке трапляється?

— Може, було б і частіше, та я намагаюсь уникати таких адрес. Одна справа, що гидко, а зовсім інша — страшно. Не в тій ми країні живемо, юначе, щоби відкрито заявляти про себе чи когось підтримувати. Ще відлупцюють, а винних, ясна річ, не буде, — міркував водій. — Ну от, приїхали. Онде клуб, — чоловік махнув рукою, — а тут якесь кафе.

— Дякую, — простягнувши гроші, сказав юнак. — Нехай щастить!

— І тобі всього найкращого!

«…Десь чути страшний рев хуртовини — її сила безмежна. Люті тут зими…

Звір лежав у сніговій перині та дивився у щілину, крізь яку бачив неозорий простір. Зітхав. Стримував сльози. Цієї миті в ньому було більше людяності, ніж у людях, які вирішили його переслідувати. Образи не залишилося. Тільки смуток.

Раптом вовк нашорошив вуха — донеслося знайоме виття. Певно, десь далеко нишпорила зграя інших вовків. Він знав, що туди люди не наважаться поткнути свої носи: страх —