Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Я встав. Її волосся тріпотіло в сонячному промінні.

— Твоє ім'я.

— Джевік Тіомський.

— Джіссавет, — сказала вмируща дівчина. — Кіемська.

* * *

У свої двадцять дев'ять, віддавши своє серце морю, я вирішив подорожувати і навідатися, якщо матиму змогу, в деякі малознані куточки Світу. Отож, маючи таку мету, я звернувся до капітана шхуни Ондіс, коли вона поповнювала запаси в гавані Бейна; і капітан — чоловік витончений в істинно бейнському стилі, що пізнати було з елегантної трубки та вишуканої форми чобіт — сам заявив, що він дуже охочий мати додаткову пару рук на облавку своєї шхуни, що мала спуститися до Родючого Узбережжя. Ми мали зупинитися на Асармі, столиці старих картографів, далі попрямувати до ароматного, вщерть наповненого помаранчами Єніту на узбережжі, і, нарешті, вирушити до Ілбаліну, оминувши Кестеньїйське нагір’я, в Балінфейл, щоб зібрати наш вантаж білого мигдалю. Така програма цілком мене задовольняла: я планував перетнути гори і вступити у сувору країну Броджіарів. Я не знав тоді, що мої поневіряння триватимуть сорок років і закинуть мене у такі місця, на згадку про які не одне серце здригнеться.

Я не буду, о мій доброзичливий читачу, витрачати час на опис самого Бейна, того міста, яке, як відомо, лежить у самісінькому центрі світу, — бо й справді, хіба серед тих, хто читає цю книжку, знайдеться хтось, хто не знає цього, безсумнівно, найбільшого міста на землі? Хто не знає цього «золоченого дому», «цариці торговищ», де, як кажуть, можна купити навіть людське м'ясо? Ні, я починаю ці скромні нотатки далі на південь і схід, біля воріт Асарми, які, якщо дивитися на них з моря, нагадують дзеркальце в жіночій руці…

Я лежав на своїй постілці, в полоні морської хитавиці, й читав Фірдреда Бейнського у жовтій плямі світла від свічки. Але не міг зосередитися на читанні: літери, здавалося, зсувалися, з власної волі складаючись у слова, яких не існує в олондрійській мові. Киїтна. А відтак, наче зруйноване місто: Джіссавет Кіемська. Я одклав книжку набік і віддався мріям про неї. Я запам'ятав ясність її очей, які були так схожі на очі Киомі, першої жінки у світі, яка отримала як благословення зір богів. Я думав про місто, чию назву вона так старанно вимовляла: А-лей-лін, Алейлін, місто Лейї Теворової, місто шалених пір року. Всі мої знання про це місто обмежувалися розповіддю Лейї про те, як її проголосили безумною і замкнули там у великій башті з чорної цегли на цілу зиму. Я знайшов це місто на карті Фірдреда. Карта ця, як і всі олондрійські карти, мала хибу: міста на ній було намальовано в перебільшених розмірах. Алейлін: місто як місто. Місце Богині Глини. А поруч з ним — місячного кольору овал Фетліана, озера, де потонула Лейя, де якась доглядачка, як я дізнався з передмови до автобіографії, знайшла її поряд з черевиком, що заплутався у водоростях. Там, після довгих мук, дівчина з Кіема помре — бо хіба ж не було даремною справою боротися з киїтною, справедливим покаранням богів? «І, можливо, боги півночі…» — нерішуче казала мати, доведена до відчаю; але чим могли зарадити нам боги півночі? Вони — просто казки, красиві імена. Я повернувся набік, не міг заспокоїтися, все думав з гіркотою про незвичайну дівчину. Згадував риси її обличчя, коли вона лежала під навісом, наче нефритова королева. Вона прибула з півдня, з землі цілителів, ворожбитів і забобонів, з місця, яке ми на Тіомі називали «Краєм Ночі».

Врешті я задмухнув свічку і заснув, але дівчина не наснилася мені, як я того сподівався; вона втекла разом з крихітним пломінцем свічки. Натомість мені наснилося море, як воно лютує, розбиває наше вутле судно, топить прянощі, коле дошки й кістки своїми буйними руками… А потім наснилася мавпа, що стрибає з дерева на дерево, пригинаючи гілки. Щось було у тому, як вона озирається через плече, як звисає її хвіст, що аж кишить вошами… І, нарешті, патіо, плями сонячного світла, звуки квапливих кроків, усе ближче, вже чути дихання. Джевіку. Голос моєї мами.

Глава п'ята
Місто мого серця
З мосту Алоун прощавсь я з морем могутнім, з плавбою, О Бейне, місто мого серця, Щоб ніколи не плакати через розлуку з тобою, О Бейне, місто мого серця. Дозволь же зібрати світло з тих площ, де мені довелося, О Бейне, місто мого серця, Супроводити юних дівчат із прикрасами у волоссі, О Бейне, місто мого серця. О, ці арки, цитрини, цинамону квіт, листя рути! О Бейне, місто мого серця. Те, що ми полишаєм, нашим більше не може бути, О Бейне, місто мого серця.

Бейн, Золочений Дім, Незрівнянне Місто, побиває південні береги блиском своїх куполів. Обома узбережжями тягнуться піски, світлі, бездоганні, позначені витонченими пальмами, чиї тонкі силуети не дають тіні. Ті піски, що їх взимку шмагає дощ, а влітку пражить сонце, надають узбережжю вигляду дівчини в білому — олондрійському кольорі жалоби. Та коли наближаєшся до гавані, ця ілюзія розвіюється. Заявляє про себе місто: Бейн пишний, Бейн веселий. А просторінь гирла гавані з її старовинними кам'яними стінами та, здається, нескінченною армадою суден перепиняє шлях південним піскам.

З цього місця ненастанного нурту, цього чудового порту