Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

одного разу вийшов прикрашений багряними прапорами олондрійський флот, аби завоювати землю Евмені; з цього порту, з давніх-давен, «до Початку Часів», довгі торговельні кораблі вирушали на ріки, аби здобувати яблука, пурпур, золото. Вони й досі приходять, вантажені міддю й порфіром з Кестеньї, льоном та корком з Евмені, фруктами з Балінфейлу, кораблі, що плавають на північ аж до оселедцевих торговищ країни Броджіар і на південь аж до скарбниці моря, до самого Тінімавета. Тут вони збираються, і їх так багато, що вже й море саме по собі є містом, з канатними мостами, перекинутими поміж кораблями, так що морці можуть відвідувати одне одного, з ненастанними згуками мосяжних рогів, що їх носять на поясах посадові особи гавані, сінсавлі, які сновигають поміж кораблями в малих шлюпках кольору жовтка.

— Вперед! — гукають вони. — Назад! Ти, ану ліворуч, каправі твої очі!

А перед ними, навколо них здіймається оте інше місто: блискуча мозаїка веж-вітряків, терас, прогонів побілених сходів, нагромадження балконів і тіней, що натякають на олеандрові сади.

Бейн — це, звичайно, ім'я олондрійського бога вина, чиї очі «підмальовані, немов соняхи», а сам він грає на священній кістяній флейті. «Приходьте до нього з медом, — закликає Книга містерій, — з плодами виноградної лози білими й червоними, з фініками, з фіґами соковитими». Можливо, через присутність цього чужого бога з рум'яними щоками, який зводив людей своїм священним туманом, що засліплював мені очі й мозок — хоча я спирався на поручні й хапав повітря, хоча я дико озирався довкола, наче видивлявся, як би то зжерти гавань, — свої перші кілька годин у Бейні, та й, власне кажучи, увесь цей перший день я прожив у якійсь хмарі, пронизуваній час од часу картинами, що вражали, немов сонячні спалахи. Нас оточували чудові кораблі, більшість з яких — мигдалеподібні синьо-білі олондрійські річкові судна, вантажені динями; поки ми брязкотливим трапом торували шлях до жвавої набережної, чулися крики, лункі удари, радісна, бурхлива діяльність; було гаряче, світло яріло, височіли білі будинки; коли я врешті зійшов на набережну, на суходіл, ноги мені трусилися, і було враження, що камінь, яким мощено шлях, котиться мені до ніг, ще й гойдливі дерева і раптова, магічна присутність коней, що їх, здавалося, було більше сотні. Олондрійці люблять цих шляхетних тварин і запрягають їх до повозів, і всеньке місто Бейн наповнене ними — усюди їхні жваві, тремкі ніздрі, аміачний запах шкір, заплетені гриви, блискуча упряж, стукіт копит і купи теплих «яблук» на бруківці. Мої земляки-крамарі, носії мови кідеті, і я висадилися на берег, прикриваючись колихкими через тісняву парасолями, у супроводі натовпів слуг і носильників, і з тривогою звернули свої погляди на повози. Відразу нас оточило кілька вузькооких патлатих молодиків зі шкіряними заплечними торбами, які горлали слово «апканат», що мовою кідеті означає «тлумач». Один з них вхопив мене за руку: «Апканат!» — завзято твердив він, показуючи на себе і дихаючи часниковим духом мені в обличчя. Коли я похитав головою і відповів йому олондрійською: «Нема потреби», — він задер брови і посміхнувся, показуючи разки вузьких, як шило, зубів. На мить мій погляд вихопив цю яскраву картину: його чорні масні кучері, голова на тлі сліпучо-білої, осяяної сонцем стіни, — і ось він вже зник, приєднавшись до товаришів по ремеслу, що товклися довкола трапа й горлали.

Успіх нашої подорожі цілковито був у руках Стена, який, здавалося, зовсім не піддавався на чари цієї екзотичної столиці. Поки я приголомшено роздивлявся вежі й засклені вікна, він винайняв одну з великих відкритих підвод, що мала доправити нас і наш крам. Коли він поторсав мене за рукав, я, все ще ошелешений, пішов за ним і піднявся дерев'яними сходами на підводу, де мої чотирнадцять слуг поприсідали серед мішків перцю. Візник стрибнув на своє сидіння і ляснув поводами по кінських спинах. «Га!» — гукнув він, і високий повіз гойднувся. Я різко випав зі свого заціпеніння лишень на хвилину, але достатньо довгу, аби відкрити рота од зачудування, достатньо довгу, аби встигнути подумати: це все діється насправді, ми полишаємо гавань; достатньо довгу, аби озирнутися на елегантний Ардоньї, що гойдався на хвилях навпроти набережної, а довкола його трапа юрмилися тлумачі. Інший корабель розвантажував фрукти; повітря відгонило помаранчами. У натовпі я розгледів жінку з Тінімавета: вона сперечалася з тлумачами. А поруч, у якійсь подобі лектики, лежала хвора дівчина з мідним волоссям…

Повіз звернув за ріг, і корабель зник з очей. Гавань відступила слідом за кораблем, дедалі вужчала між стінами будинків. Стен, сидячи по мій бік, акуратний, нудний і незворушний, як завжди, торкнувся мого коліна.

— Екаві, ви скоро зможете відпочити. Ваш батько завжди зупинявся в певному готелі, недалеко від гавані, ще й зручно розташованому біля торговищ прянощами. Сподіваюся, вам він теж підійде. Ціна не надто висока, а неподалік є невеликі корчми, дуже дешеві і, я думаю, ідеальні для наших чоловіків…

Я зиркнув на нього і пробурмотів:

— Звісно, так.

Його обличчя було звичним, темним, трикутним, з блідим шрамом над одним оком; але зараз я бачив його на тлі білих стін, які ми минали, стін самого міста Бейн з їх кованими брамами й різьбленими дверима, увінчаними кетягами амаранту. Ми торохкотіли під вузькими кам'яними мостами, що з'єднували ці високі, урочисті будівлі, піднімалися переходами з вигнутими парапетами понад лункими вулицями, проїжджали під балконами, з яких звисали квіти, блякло-білі й кольору індиго, їхали крізь сонячне світло та глибокі тіні, що ними налиті були ці мощені бруківкою галереї. Отож, я спізнав момент, коли уявне стає дійсним, і таким великим було через це моє сум'яття, що наче фізичний холод заволоділо мною, аж я відчув слабкість, близьку до запаморочення. Бо, незважаючи на всі оті ретельно плекані квіти, це були саме ті вулиці, що про них написав Фодра: «Тут осінь, і завжди пустельна». Старі залізні брами поїдені іржею, стіни позеленіли од вільгості, будівлі оточені порожніми провулками, надто вузькими для повозів; це були саме ті вулиці, що їх той приречений, екзальтований, астматичний молодик з Солоного Узбережжя, чиї вірші спокусили цілу націю, назвав «нестерпними кварталами». «О вулиці мого міста, — прошепотів я, — зі стінами, що наче вицвілі гобелени». Стен кинув на мене швидкий погляд, в очах