Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

лісу, в сельві — простягни лишень руку і доторкнешся до розкішної, метрів на двадцять заввишки пальми, чи крислатого фікусового дерева, чи майо — чимось схожої на нашу березу… Кущі ібікуса, що саме цвіте великими червоними й білими квітами, на клумбах чорнобривці, “тещин язик” (у нас його вирощують у вазонах) і якісь незнайомі рослинки. Їх висіяли, посадили і, мабуть, забули про них, бо й справді: навіщо штучні, коли всюди, куди не кинеш оком, безліч яскравих, небачених, неповторних диких квіток.

Перша ніч, перші враження. Вони, як відомо, найгостріші. Мені й досі в пам’яті гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, тріщить, виляскує, дзижчить… І все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонію, що нею живе, надто нічної пори, тропічний ліс. Стоїш мов зачарований, заворожений, ніби тонеш у тому гомоні, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невідоме. Навіть дощ, що припустився на ніч, не в змозі зупинити чи заглушити голосів. Їх, здається, мільйони. Чіткі, виразні, неповторні. Чому їх не записують, не увічнюють, не демонструють перед аудиторіями? Адже мине час, електрична пилка ввірветься в це зелене царство (це вже не за горами) і… Та не будемо провіщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвід Месопотамії, що з волі людей втратила свій рослинний покров і перетворилася в пустелю, змусить по-іншому, тверезо глянути на свої діла й помисли. Зрештою, незалежно ні від чого, ні від яких станів і прогнозів, маємо вчитися розуміти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тільки тоді зможемо забезпечити подальше існування — своє власне і наступних поколінь.

Ранок тихий, спокійний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гілки на гілку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радіє бездощів’ю і сонцю. Це — тукан. Він уже майже свійський, може сісти вам на плече, на голову або на стіл і покуштувати вашої страви. Свиноподібний тапір походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тільки щерсть — мов у нутрії) звірина підлізла, понюхала черевики, холоші, зіп’ялася на ногу, знову принюхалась і неспіхом подибала далі. Вирує після зливи річечка, притока Амазонки, на березі якої стоїть табір. Вода брудна, червоняста, густа.

Сьогодні екскурсія на острів Янамоно, що за кілька кілометрів од Пальмери. Знову пливемо річкою (вона ще більше піднялася в берегах), виходимо і… знову дощ. Правда, дрібний, але небо захмарене, просвітку не видно. Сельвою, понад берегом, іти кілометрів зо три, це визначений, вивчений, узвичаєний маршрут. Стежка розмокла ще від учорашнього дощу, під ногами чвакотить, зверху прибризкує. Зрештою, дорога як дорога, в ній по-всякому буває, тож треба терпіти. Тим паче, що це ж сельва, Амазонія, екзотика.

— Вам ще пощастило, — каже Арістігос, — бо в спеку тут нічим дихати, багато не походили б.

Село Сапоплайя тягнеться понад річкою. Хатини на високих, метрів по два й більше, палях. Поміст, на якому розташовані, сказати б, домашні служби, рухомий, тобто річкова вода може піднімати його на будь-яку висоту, буває, аж до стріхи. Щось на зразок груби, і в ній просто на вугіллі, на прутиках, смажена риба. Мішки з рисом, бобами, в’ялене м’ясо на бантині… Нічого зайвого. Для відпочинку — гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помості постеля. Оце й усе. Хіба що знаряддя для риболовлі, полювання. Решта — внизу. Там господарство: свині, собаки, кури… Все зосереджено під помостом, живиться відходами зверху. Неподалік — плантації маніоку, ділянки рису, кукурудзи, бобів. Цього може й не бути — в лісі повно всілякого добра, досить тільки спуститися донизу, одійти десяток метрів. Хлібне дерево, банани, щось подібне до наших яблунь, какао… Дика бавовна… Люди на диво приязні. Почувають себе незручно під поглядом іноземців, проте усміхаються.

— Буенос діес! Добрий день!

Добрий то добрий, але менше б дощу.

В родині одного з селян близько двадцяти чоловік. Десятка півтора дітей! Босі, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикриті пов’язками з трави. Чоловіки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують.

— Як у вас з освітою, медициною? — питаємо.

З медичним обслуговуванням, пояснює гід, просто: раз на місяць поселення відвідує санітарний лікар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярію, селище оточують солдати, нікого нікуди не випускають, лікують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стаціонарних лікарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операції? Гід мовчки розводить руками, потім каже, що середній вік тутешніх мешканців — 35–40 років. Сорок п’ять — це вже старожил…

Відкрита з усіх боків споруда на сваях на вигоні — школа. Круті сходини на поміст. Грубі лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя… По боках географічні карти, анатомічна схема будови людського організму, діаграми, мальована абетка… Цікаво, з чого ж починають діти вчити ази науки. Мадре, падре — мати, батько… Кінь, курка, манго… Як і скрізь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя.

Зараз учнів нема, заняття скінчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морі, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповідає нам, що конституцією країни передбачено загальне обов’язкове навчання. Неповно-середнє. По сім годин щодня. Система оцінок п’ятнадцятибальна. До семи балів — за усні відповіді, далі — за письмові роботи. Двічі на тиждень приходять навчатися грамоти дорослі… Підручників мало, один на вісім-десять школярів. Самому доводиться працювати і з малюками, першокласниками, і з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класі…

Чи були випадки, щоб хтось із випускників пішов учитися далі? Ні, не було. Куди влаштовуються після школи? Мало хто залишається в сельві, всі прагнуть до міста і, певне, опиняються херед таких, як ото в Лімі, сотень, тисяч шукачів кращої долі…

Навіть недоречним було б тут порівняння з нами, нашою школою, долею наших юнаків і дівчат. Тому облишимо цю тему.

Дощ ніби трохи вщух, можна бігти до баркаса, що тим часом підійшов річкою сюди, до місця розмови. Прощаємося, дарую вчителеві на згадку чудово видані “Веселкою” українські народні казки. Хорхе ніяковіє, дякує, каже, що нічого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березі, аж поки баркас не зникає за поворотом.

А в Пальмері нові гості! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославів і мексіканців. “Віва Мехіко!” — “Віва Руссіє!” — “Віва Югословенія!..” Чужина здружує. Якби зустрілися ми десь в іншому місці, чи була б така радість і задушевність?.. “Як добралися?” — “Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди…” Частування сигаретами, сміх, дружнє поплескування по плечу —