Читати книгу - "Samotni.com"

— Ти забула про пігулки? — Він сів край ліжка, шукаючи в рюкзаку ласощі. — Якщо забула, то льодяники я з’їм сам…

— Сьогодні щось тиск підскочив. Душно якось… А може, то весна йде? Бо мені наче здається, що якось тепліше. Глянь-но, Вікторку, чи немає там за вікном якогось первоцвіту. — Вона погладила його грубою рукою по щоці.

— Первоцвіт є в мене, але з вітрини сестер Вармінських, — Віктор переможно витягнув із сумки пучок редиски.

— Невже справжні? — дивувалася старенька, мацаючи червоні головки, скручені гумкою.

— Навіть трохи пахнуть, — підсунув онук перші овочі їй під ніс.

— Якби ти, любий, знав, як красиво вони колись танцювали! І то на справжній сцені, в театрі!

— Ти бачила, як танцює редиска? — Віктор зобразив із себе лікаря. — О це, мабуть, не астма, а щось значно серйозніше, — сказав хлопчина професорським тоном, і вони обоє розсміялися.

— А одного разу сестер Вармінських показували по телевізору… — повернулася бабуся до улюбленої історії. — Ми всі дивилися його в Ґродських, бо на нашій вулиці більше ні в кого не було кольорового телевізора. Старший Ґродський, чоловік хоч портрети з нього малюй, запропонував жінкам м’ятного лікеру, а для сусідів-чоловіків мав по чарці чогось міцнішого. А потім усі ми дивилися, як зачаровані, на екран, де пурхали ті наші балерини. Вони такі гарні, легенькі, мов фіранки… крутилися у сукеночках, як пушинки, і ми пили зелений нектар, цмулячи ковток за ковтком. Чудові були часи… Твоя мама теж хотіла пригубити лікеру, але вона була занадто мала. Вона розплакалася, тож Шимек зварив їй какао. Цілу програму вона тримала личко в горнятку, а згодом мені доводилося завжди купувати їй голландське какао, оте з вітряком. Я говорила: «Паняночко Какавочко, на стіл накрито!» Далі вона вже не вередувала… О, як раніше мало було потрібно для щастя…

Бабусині очі тонули в смарагдових глибинах пледа, який теж нагадував їй про ті давні часи.

— Я підігрію обід, бабусю. Дочка пані Кришакової передала тобі бульйону.

— Боже мій, яка вона добра, та Оля. А там на двох вистачить? — заклопоталася вона.

— Повинно, бо я голодний як вовк! — гукнув хлопець із кухні, поставивши на вогонь каструльку.

Він ішов у кубло Валека зі спортивною сумкою через плече. Хлопчина легко поскладав у неї непроданий товар. Спершу йому кортіло повернути-таки в житловий район і запропонувати пані Крисі прекрасний «Canon». Та пані Крися, подумавши довше, певно, купила б камеру для п’ятирічного хрещеника. Досить було лише запропонувати їй чудовий спосіб позбутися чоловікових грошей, і вже серце Крисі й повний гаманець відкривалися на дурнуваті аргументи Віктора.

Зробивши два кроки, він уже знав, що не хоче сьогодні бачити свою постійну клієнтку в її легкому халаті та з новою зачіскою. А після п’яти наступних кроків дійшов висновку, що взагалі не хоче бачити пані Крисю або решту своїх клієнтів. Поставить перед Валеком дві камери і скаже: «Бувай». Щоправда, він знає з досвіду: спершу його добряче витовчуть, як порожню пляшку з-під пива, а потім залишать на снігу. Кинуть, певно, десь за цими сарайчиками, де здавна не ступала людська нога, через страх. Про всяк випадок Віктор приготував бабусі вечерю і пояснив, що може повернутися пізно або навіть наступного дня, коли скінчиться нічна зміна на заправці.

Якби Шимон спитав його, як він почувається, йдучи на останню «битву», хлопець сказав би: це круто… Трохи тисне взуття, страх уповільнює ходу солдата. Непогано було б мати друга поряд, такого, що додав би мужності. Але наразі Вікторові одне в голові. Це остання сутичка. Ніколи більше не доведеться вдавати з себе гульвісу-пройдисвіта, сміятися з масних жартів, сідати у крадений «мерс». Ніхто не змусить його робити темні справи, шахрувати і жити на позички. Це навіть добре, що за мить він дістане по пиці. Це йому за брак уяви.

Він уже намагався піти. На самому початку. Після того як тренер викликав його на гостру чоловічу розмову. Насправді він влаштував йому довгий монолог на тему: або спорт, або бешкетництво.

Спочатку промова тренера просто наганяла на нього нудьгу. Дорослі мають здатність замучити беззмістовними думками. Так він думав, вдаючи, що слухає тренера. Але той раптом зробив паузу, а тоді зауважив: «Я знаю, як це буває. Після того як загримів на зону». З цього моменту Віктор вбирав кожне слово досвідченого «криголама», якого нині вважали найкращим хокейним тренером. Це було щось! Почати зі скандалів на стадіонах, стояти на обліку за афери та грабежі, потрапляти за ґрати після кожного матчу. А потім прокинутися від цього кошмару. І сміливо протистояти власній біографії, більше схожій на поліційну хроніку, ніж на резюме спортсмена.

Коли хлопець повертався додому, вдячний за довіру єдиного, мабуть, гідного чоловіка, він дійшов висновку, що тепер, коли він відкрив їхнього тренера Каучука з того, темного, боку, то ще більше його поважає. Так мало людей наважується на перегони, в яких перемога — це повернення себе до інших.

Отак він і сказав хлопцям уже наступного дня, віддаючи їм товари. «Я повертаюся в іншу гру. На інший майданчик. Мене вже тут нема», — сказав він, ступаючи з кубла спиною до виходу. І справді. Він перестав там бути. Він не пам’ятає, хто його бив і хто копав. Хто силоміць заштовхував його до «мерса», хто витяг на узлісся і стягнув з нього взуття. Він пам’ятає тільки перелякане обличчя незнайомця, що знайшов його поруч із шосе і завіз у найближчий шпиталь. На щастя, синці й садна загоїлися швидко, і бабуся повірила, що онук забився на тренуванні. За два тижні перед будинком його чекав Шланг, з дурнуватою усмішкою і наступними замовленнями. «Приятелів зраджувати не годиться. Треба завжди грати у своїй команді», — кинув він йому з презирством, спостерігаючи за тим, як Віктор важко