Читати книгу - "Заборонені чари"

у вітальні запала мовчанка. Тишу порушувало лише приглушене бурмотіння спортивного коментатора: улюбленці сера Генрі, „рейнджери“ з Ґлазґо, вщент громили аутсайдера ліги, долю матчу було вирішено ще в першому таймі. Скоса позираючи на екран телевізора, сер Генрі видобув з портсигара очищену від смол та нікотину сигарету і став м’яти її між пальцями, відтягуючи ту мить, коли врешті-решт таки закурить. Маріка знала, що ця шкідлива звичка — одна з причин батькової хвороби, але примусити його до відмови від паління їй ніяк не вдавалося. А ще вона думала про те, що, можливо, в її рідній країні невдовзі також з’явиться це згубне зілля — коли, замість західного морського шляху до Гіндурашу, Іштван та Вовчек відкриють новий континент, а їхні підлеглі привезуть звідти тютюн і одну дуже небезпечну хворобу, поки невідому в цивілізованій частині їхнього світу… А втім, хтозна.

Маріка поглянула на великий глобус в кутку кімнати, повернений до неї Східною півкулею. Ґеоґрафічно обидва світи схожі лише в загальних рисах — так, скажімо, Західний Край за формою помітно відрізняється від тутешньої Західної та Центральної Європи. Як вважає сер Генрі, здебільшого це викликано дещо вищим рівнем Світового Океану в Марічиному світі. А отже, в ньому відповідник Беринґової протоки, через яку тут міґрували азійські племена, має бути набагато ширшим. Тому, можливо, новий континент, який виявить Іштванова експедиція, досі лишається незаселеним…

Сер Генрі нарешті закурив і неквапно промовив:

— До речі, останнім часом Аліса також непогано допомагає мені.

— Я лише вмію знімати біль, — скромно заперечила Аліса, не перебільшуючи своїх досягнень. — Але перешкоджати розвиткові хвороби ще не навчилася.

— Навчишся, — сказав сер Генрі. — І цього, й усього іншого. — Не стримавшись, він зітхнув. — Аби ти знала, як я тобі заздрю! Ти народилася під щасливою зіркою…

У цей час правий крайній „ренджерів“ гарматним пострілом з кута штрафного майданчика забив шостий „сухий“ м’яч у ворота суперника. Сер Генрі ненадовго замовк, щоб переглянути повтор, відтак схвально гмикнув і знову заговорив:

— А проте я тривожуся за тебе, Алісо. Хай що там казала Маріка, не можна виключати, що в нашому світі є невідомі сили, які нівелюють чаклунський дар — можливо, не в його носія, а в нащадків. Не дарма ж Конор МакКой утік звідси і навіть власним дітям не розповів про свій рідний світ. Думаю, він мав на це вагомі підстави. Марічина мати вважала так само.

— Але, — озвалася Маріка, — вона не виявила жодних ознак присутності цих ворожих сил. Можливо, вони колись були, та потім зникли безслідно.

Сер Генрі похитав головою:

— Аж ніяк не безслідно, доню. Один з таких слідів у мені — мій мертвий дар. І я не хочу, щоб така доля спіткала Алісу чи її дітей.

Цієї теми він торкався не вперше, але якщо раніше такі розмови носили суто умоглядний характер — що ж таки сталося з чаклунським даром клану МакКоїв, однієї з гілок якого був рід МакАлістерів? — то після появи Аліси, чий дар був живий, повноцінний, питання набуло практичного змісту. Протягом останніх двох років сер Генрі під різними приводами запрошував до себе погостювати всіх своїх кровних родичів по батьковій лінії, яких тільки міг відшукати, але в жодного з них Маріка не виявили живого дару. Аліса була єдиним винятком, вона справді народилася під щасливою зіркою.

— То що ти пропонуєш? — запитала Маріка, хоча й так здогадувалася, що в батька на думці. Часом вони з Алісою говорили про це, але якось мимохідь, між іншим, ніби йшлося про дуже віддалену перспективу.

— Я вважаю, — сказав сер Генрі, марно намагаючись приховати сумовиті нотки в голосі, — що місце Аліси не тут, а в твоєму світі, у світі Конорів — серед таких людей, як ви.

Темно-карі Алісині очі зблиснули щирим обуренням.

— І ти серйозно гадаєш, — мовила вона, — що я покину тебе, а сама…

— Ну-ну, — м’яко урвав її сер Генрі. — Навіщо так катеґорично? Ти можеш жити в обох світах, відвідувати мене, коли забажаєш. Та зрештою, я не вічний, а ти, розвиваючи свої здібності, дедалі більше тягтимешся до собі подібних, і рано чи пізно настане той день, коли ти не зможеш уявити себе поза їхнім товариством. Тому не гай даремно часу: починай звикати до світу Конорів, активно вживайся в нове середовище, нехай Маріка навчить тебе самостійно користуватися порталами…

— Вже навчила, — сказала Аліса. І зразу зробила уточнення: — Майже навчила. Ще трохи — і я буду обходитися без її допомоги.

— А ще, — додала Маріка, — ми вирішили спорудити портал в Алісиній спальні.

Сер Генрі схвально кивнув:

— Гарна думка. Непомітно зникнути в житлових кімнатах набагато легше. Та й зручніше, ніж щоразу бігати до фамільної бібліотеки. На відміну від часів Конора МакКоя, зараз немає потреби ховати портал від людського ока. Загадковий візерунок на стіні тепер ні в кого не викличе асоціацій з чорнокнижництвом. Його вважатимуть просто примхою ексцентричного мешканця — а надто ж коли йдеться про таку ексцентричну особу, як наша люба Аліса.

Дівчата розсміялися. Дивлячись на їхні молоді вродливі обличчя, що аж промінилися веселощами, сер Генрі добродушно всміхався. На телевізійному екрані „рейнджери“ з задоволеним виглядом поплескували один одного по плечах, залишаючи поле після фінального свистка арбітра.

Наступну годину Маріка, Аліса та сер Генрі провели майже без розмов, у тій невимушеній, суто родинній обстановці, коли кожен займається своєю справою і не почуває ані найменшої незручності від мовчання інших присутніх. Таке можливо лише між дуже близькими людьми, яких нітрохи не обтяжує товариство одне одного, а навпаки — створює затишок і комфорт.

Сер Генрі дрімав у своєму кріслі, але час від часу розплющував очі, крадькома позирав то на Маріку, то на Алісу, і щасливо всміхався. Донедавна він був дуже самотнім, його дружина померла сорок років тому, через рік після їхнього весілля, а вдруге він так і не одружився, бо на