Читати книгу - "Обережно: міфи!"

організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство; “Руська Правда” стала джерелом права... Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську». У державному діловодстві зберігалася українська термінологія. «Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі Гедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мономаховичів...» Правлячою стала у великому Литовсько–Руському князівстві й православна церква: якщо Гедимін ще «залишався поганином», та все ж частина його дітей прийняли християнство, а вже при Ольгерді «всі його 12 синів та 6 дочок були охрищені» (там само). Таким чином, є всі підстави твердити (Грушевський, 1993. — т. IV. — с. 98), що «окупація українсько–руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, збирання земель Руської держави, аналогічно з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х–ХІІ в.».

Грушевський (там само. — с. 81–82) доклав також зусиль, аби визначитися із назвою «Синя Вода», тобто пов’язати її з конкретною місцевістю. Це виявилося не такою вже й простою справою, позаяк в історичних джерелах названа так місцевість «не популярна» і згадується вона, власне, лише двічі. Однак це згадування її в обох звістках, зазначає Грушевський, «робить певним (або майже певним), що і в записці русько–литовського літопису про побіду Ольгерда над татарами на Синій Воді і в никонівській записці про “войованнє Синьої Води” ми маємо оден і той самий факт. Здається, що вже густинський компілятор... порозумів се й звів ці дві звістки докупи», розповідаючи про ту перемогу Ольгердового війська «під р[оком] 1362» (втім, сьогодні у різних авторів зустрічаються обидва варіанти датування). «Цю Синю Воду, — пише далі М. Грушевський, — звичайно уважають теперішньою Синюхою, лівим притоком Бога; на московській мапі XVI в. вона зветься дійсно Синьою Водою. Але є ще й інша Синя Вода — теперішня Сниводь, на пограниччі Київщини, Волині й Поділля, “при шляху татарськім”, звісна під іменем “Синьої Води” в подільських люстраціях XVI в. Супроти того, що з битвою над Синьою Водою зв’язувалася окупація Поділля, мені б здавалося правдоподібнішим, що битва з татарами сталася над Сниводдю».

Пристаючи на це, Н. Полонська–Василенко додає (назв. пр. — с. 310), що «таке розуміння топографії місцевости, де відбулася битва, вияснює, чому Ольгердова перемога на “Синій Воді”відкрила для нього шлях на Поділля». Такої ж думки дотримується й сучасний краєзнавець А. Годзик (1994): «Літописець уточнює, що, розбивши на Синіх Водах татар, Ольгерд заволодів Хмільником. Якщо Ольгерд переміг татар на Сниводі, поряд із Хмільником, то все зрозуміло. Якщо ж татари були розбиті на Синюсі, то це від Хмільника — кількасот кілометрів, і повертатися переможцям у далекий тил не було жодної потреби».

Тож ця, насправді «перша серйозна спроба» русів звільнитися від татарського ярма, була дійсно успішною: бо «оттоли» — на 118 років раніше за Московію — від татар було звільнено спочатку Правобережну, а затим — і Лівобережну Україну. Та не намагайтеся прочитати про це у десятках (якщо не сотнях!) томів енциклопедій та енциклопедичних словників, якими щільно набиті полиці знаних київських бібліотек, — там цього нема. Як і того, що значну частку армії Донського становило військо, приведене з України: сини Ольгерда, Андрій та Дмитро, за словами архангельського літописця (Бантыш–Каменский, 1993. — с. 23), «приєдналися до полків його із сорокатисячним військом». А то було відчутне поповнення, особливо коли згадати, що, на думку деяких авторів, 150 тисяч нараховувала загальна кількість людей у війську князя Дмитрія, а не «ратних людей». Та й переможну стратегію ведення бою запропонували, ба навіть — «наполягли» на ній, ті ж Ольгердовичі, що, слушно наголошує історик, «іще більше вивищує їх славу».

[Цікава деталь: коли великий князь при наближенні війська Тохтамиша, «втративши — за висловом М. Карамзіна, — бадьорість духу», залишив Москву напризволяще, там спалахнув «бунт», який, наголошує С. Соловйов (назв. пр. — с. 982), «угамувався, коли до Москви прибув литовський князь Остей, якого літописець називає внуком Ольгердовим». Саме цей «достойний воєвода, юний князь Литовський», пише М. Карамзін (1988. — с. 362–364), «розумом своїм і щедрим серцем... відновив порядок, заспокоїв серця, додав духу слабким», організував і очолив оборону Москви. «Три дні продовжувалася битва... І воїни, й громадяни московські, наснажувані прикладом князя Остея, намагалися відзначити себе мужністю». Тоді Тохтамиш «вдався до підступності»: наголосивши, що має своїм ворогом Донського, а не московитів, пообіцяв негайно піти від Москви, якщо її мешканці вийдуть до нього з дарами і впустять його в столицю, щоб «оглянути її пам’ятні місця». До обіцянок Тохтамиша поставилися з недовірою, однак серед послів перебували й двоє християн — сини Дмитра Нижньогородського (до речі, тестя великого князя), Василь і Симеон — які «дали клятву, що хан дотримається слова і не вчинить анінайменшого зла московитам. Хоробрий Остей порадився з боярами, з духовенством і народом: всі вважали, що порука нижньогородських князів є надійною», а, навпаки, «надмірна недовіра може бути згубною...» Та коли відчинили ворота і князь литовський «першим вийшов і ніс дари», за ним — «духовенство з хрестами, бояри й громадяни», ординці напали на неозброєних, посікли їх, вдерлися до міста й «убивали всях без розбору». Наклав головою й мужній Остей. Утім, ані про нього, ані про його роль у захисті Москви від Тохтамиша згадана «Детская Энциклопедия» у чимал ій статті «Оборона Москвы в 1382 году» чомусь не прохоплюється жодним словом...]

Але, якщо скористатися спортивною термінологією, імперські «арбітри» цю «спробу» чомусь не зарахували, а затим, через 18 років, проголосили «першою» зовсім іншу... І тільки восьмитомне (десять книг) академічне видання «Історії Української РСР» (Київ, 1979) не обійшло увагою цю, як сміливо сказано у розділі «Хронології» першого тому, «перемогу литовських і українських військ над татарами в урочищі Синя Вода» — їй щедро виділено аж... чотири рядки тексту. І то лише короткою цитатою із Густинського літопису — без жодних пояснень...

Побіжно зазначимо також, що не менш безпідставним є й пов’язування битви на Куликовому полі із визволенням Русі. Тут слід говорити про Московське князівство, або ширше — про північні князівства (до речі, лише у такому контексті й може йтися про те, що ця битва «поклала початок визволенню...»), але аж ніяк не про Русь, бо, як ми матимемо змогу переконатися