BooksUkraine.com » Детективи » Жертва забутого майстра 📚 - Українською

Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

171
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Жертва забутого майстра" автора Євгенія Анатоліївна Кононенко. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 43
Перейти на сторінку:
Мішель:

— Для цього ландшафту була потрібна саме така споруда.

Так, бучацька площа дуже маленька, бо її оточує багато пагорбів. І ратуша в периметрі невеличка. Тому на майдані лишається досить багато місця. Ми обходимо будівлю покинутої ратуші, на дверях якої висить символічний іржавий замок. Цікаво, чи ночують у ній круки?..

Та будівля видалася нам обом водночас і казково гарною, і казково занедбаною[6]. Вона ніби промовляла, що таємниці того, хто більш ніж два століття тому оздобив її неймовірними скульптурами, нам не розкрити. Принаймні шляхом раціональних пошуків. Для цього потрібні ірраціональні, містичні зусилля. Я пам’ятаю, що тоді мене вразило саме словосполучення «містичні зусилля», efforts mystiques[7] як сказав Мішель. Справді, аби побачити якісь одкровення, таки потрібні направду великі зусилля. Одне невідомо — в який спосіб їх докладати. Як сказав Мішель, треба дуже сконцентруватись на тому, що шукаєш. Але як саме?

Мішель побачив знизу руїни старовинної фортеці XIV століття, але не пішов туди. Кілька разів він чув від свого батька розповіді про те місце, надто в останні роки той часто й безжально згадував трагічні події й свою участь у них. Навіть їздив до Відня зустрічатися з Симоном Візенталем, який, до речі, теж має стосунок до Бучача, бо народився тут. Передав невтомному Шимону дані про свого ротного командира, який виконував доручену йому місію з великим задоволенням.

Щоб відволікти увагу Мішеля від сумних спогадів про його батька, я поцікавилася, чи в його уяві Бучач поставав таким самим, як насправді. Він замислився і відповів, мовляв, не уявляв, що в Бучачі так багато пагорбів. І сказав, що хоче в Бучацький ліс. Бо саме там Пінзель зустрічався з ребе Нухе й провадив з ним свої тривалі розмови. Я запитала, чи він напевно знає про зустрічі олтарного майстра Іоанна Георга Пінзеля з ребе Нухе. Мішель відповів, що саме це він знає точно. Не шляхом містичної концентрації, але знає. Отже, річ не лише в батькові Мішеля, справа в Пінзелі також. Мені лишалось тільки чекати, що поступово Мішель розповість і про ребе Нухе.

Ми піднялися на протилежне узвишшя, де розмістився монастир отців Василіан, збудований під патронатом того самого магната Потоцького, який був меценатом нашого скульптора. Погода й далі тішила нас, хоч сьогодні було прохолодніше, ніж учора у Львові. Але сонце сяяло так само сліпучо, і краса осіннього Бучача справді дивувала й викликала пронизливий щемний сум. Сум через те, що так поруйновано його унікальні пам’ятки. І тому, що так багато людей страждали в цьому прегарному куточку. А ще тому, що все зникає, і відтворити минуле, навіть найяскравіші його моменти, ніколи не вдається. Можна лише щось вигадувати, але то не істина, а всього-навсього її бліда імітація.

— Це тут є скульптури Пінзеля? — запитав Мішель про Хрестовоздвиженський костел Василіанського монастиря, біля якого ми стояли.

— Ні, наскільки мені відомо, це в Покровській православній церкві й в Успенському костелі.

Бучач, повторюю, дуже маленький, і не треба було жодних зусиль, тим більше містичних, щоб знайти два храми. Покровська церква стояла біля самої траси. Її було зачинено, на дверях стояли металеві грати, але я від імені Мішеля запропонувала деяку пожертву на храм, і жінка-служниця відчинила нам. Ми впізнали експресію Пінзелевих святих, їхній порив у небо і піднесену екзальтацію. Здалеку ці скульптури чомусь нагадували постаті в куртуазному танці, що було дико для олтарних фігур. Але, підійшовши ближче, ми збагнули, що то були пози екзальтації чи то молитви, або ж звернення до Бога, хоч і геть у позаклерикальному сенсі. Незважаючи на те, що їх було виготовлено саме як предмети культового призначення. Єдине що, знижувало їхню виразність порівняно з барвами скульптур у львівському музеї, було те, що вони були пофарбовані у білий колір[8]. Мішель довго стояв, звівши очі вгору. Жінка терпляче стояла біля грат, поки ми не відводили очей від святих.

— Вони всі — євреї, — сказав Мішель, вказавши на олтарних святих. — Подивися на їхні обличчя, міміку чи пози. Це, певне, бучацькі євреї.

— То біблійні євреї, — відповіла я.

Ми вийшли з церкви, й жінка заквапилась замикати грати.

— Але жертви тут нема. Жертва — у Львові.

— Розкажеш мені, звідки ти це знаєш?

— Так, розповім. Уночі, — він поклав мені руку на плече.

1 ... 17 18 19 ... 43
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жертва забутого майстра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жертва забутого майстра"