Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Так-таки нічого більше й не говорили?

— Ні. Може, і сказали б, але в них нагоди не було. Я там на вічний прикол не швартувався.

Якась нова думка майнула в сірих очах Басової. Боровик зразу ж помітив цю іскорку і, не даючи директорші вимовити жодного слова, заговорив знову.

— Я прийшов сюди сказати таке: цей вибух нам треба розцінювати як доказ правильності усіх наших міркувань і розрахунків. Реакція пішла, а це найголовніше. Дослід треба ставити наново, і цілковитий успіх забезпечено. В цьому сумніву, можна сказати, немає.

— А ти, Ігнатьєв, що про це думаєш?

— Божевілля!

— Отже, погляди високих сторін, як кажуть дипломати, різко розійшлися.

Басова з інтересом поглядала то на одного, то на другого інженера. Здавалось, її тішить ця розмова, дає змогу все глибше й глибше осягнути найпотаємніші думки співбесідників, найприхованіші риси характерів.

— А прокурора ти не боїшся, Боровик?

— Ні, мені його боятися нічого. Коли б я другого вентиля встиг перекрити…

— Коли б ти встиг перекрити другий вентиль, вибуху справді не було б, але мушу тобі сказати — не було б і досліду. Цей вибух дав нам більше, ніж я могла сподіватися. Ясно, Ігнатьєв?

— Хотів би обійтися без таких дослідів.

— Ні, чому ж? І від вибухів не слід відмовлятися, коли вони на користь. Найголовніше, щоб я сама свою правоту знала. Ти маєш рацію, Сергію Петровичу, другий дослід треба ставити неодмінно, але перед тим, як поставити, треба всі висновки з першого зробити і техніку безпеки добре опрацювати. Отже — все підсумувати і ставити знову дослід.

— А якщо знову невдача? — запитав Боровик.

— Другої невдачі у нас не може бути і не буде.

Костянтин Ігнатьєв несподівано підвівся зі свого дивана і виявився зовсім не таким високим, як здавалося, коли він лежав. Підвівся, акуратно поправив краватку і костюм, зняв з плеча якусь білу пір’їнку, все це не поспішаючи, урочисто, немов готуючись зробити якусь дуже важливу справу. Відсунув крісло, сів до столу і тільки тоді сказав:

— Я дуже радий, що чую від вас ці спокійні, розважливі слова про потребу грунтовних розрахунків і висновків з минулого досліду. Подумати треба, добре, не поспішаючи, подумати.

зважити на всі висновки і тільки після того братися…

— А як ти гадаєш, скільки на це треба часу?

Якусь мить Ігнатьєв мовчав. Тепер він мусив виявити гранітну твердість, поставити на своєму і застрахувати від невдачі не тільки самого себе, але навіть її, оцю надто самовпевнену Басову, яку, десь в глибині душі, він і поважав, і любив. Саме тому, все зваживши, Ігнатьєв оголосив:

— На все це мені потрібно чотири, максимум п’ять років.

— А нам? — люб’язно усміхнувшись, спитала Басова.

— Не розумію, як це — нам?

— Нам усім, колективові інженерів і робітників, які брали участь у досліді?

— Це не змінює картини — від чотирьох до п’яти років.

— А я думаю, це змінює картину, — гримнув Боровик.

— Почекай, — спинила інженера Басова. — Ні, Ігнатьєв, не дам я тобі ні чотирьох, ні п’яти років. Дуже охоче дала б, але немає їх ні в мене, ні в радянської влади. Через чотири роки хіміки всього світу про подібний дослід і думати забудуть. Час нам треба виграти, і не у когось, а у капіталізму, це найголовніше. Звідси висновок — створення такої пластмаси не тільки твоя справа, не тільки твій винахід.

— Як це не мій?

— Заспокойся, ніхто в тебе авторства не забирає. Це вже назріла проблема розвитку світової хімії, честь і хвала тобі, що ти перший до неї хід знайшов. Мине небагато часу, знайде його і Дюпон, у нього вчені сильні, але того дня ми вже будемо далеко попереду. От саме тому і не можу я тобі дати чотирьох років. Мені ці результати не пізніше як через тиждень потрібні. А від того — працює одна людина чи цілий колектив, картина змінюється дуже відчутно. Адже в тому сила нашої радянської техніки, що один винахідник, в даному разі ти, подає ідею, а цілий колектив її підхоплює, вносить свої додатки і свої винаходи й розв’язує за короткий час такі проблеми, що одинакові за все життя не розв’язати. Ти про це ніколи не думав? Невже ти сам цього не відчув?

— Ви хочете закреслити роль творчого генія людини!

— Ні, не хочу. Я хочу, щоб ти подумав про ці слова.

— Мені тут думати ні про що. Одначе мушу визнати, ви розмовляєте так, ніби сподіваєтеся залишитися в своєму директорському кріслі.

— Ти не тільки нахаба, а до того ж ще й падлюка! — не стерпів Боровик.

— Оце вже не метод суперечки і не той тон, — усміхнулася Басова. — Я попросила б