Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

із традиційно-сімейних стали вселюдськими — як у школах Києва, бібліотеках Львова чи в сільських клубах Полтавщини.

Мати: Добрі люди не забувають мого сина. Та мене турбує інше… Ти ж, я думаю, читав мого відкритого листа до Центрального Комітету Комуністичної партії України…

Поет: Аякже, читав. Ваш лист друкувався у газеті «Радянська Україна» від 15 квітня 1965 року. Щоправда, там не всі слова написані вашою рукою… Але вже тоді ваше материнське серце відчуло, яка загроза нависла над світлою пам’яттю і творчістю рідного сина.

Мати: У відкритому листі до ЦК я писала, що мій син був комуністом, чесною і чистою людиною. Він не міг лицемірити, як інші..

Поет: Я розумію вас, бо розумію Симоненкову радість і Симоненкову муку. Та були партійні демагоги і літературні монопольщики, які намагалися одірвати поетову творчість від його болющої муки, а його любов — від ненависті. Ви ж пам’ятаєте, що поруч із вашим тривожним словом на сторінках партійної газети зручно умостилася вельми криклива стаття Миколи Негоди під назвою «Еверест підлості». Це той Негода, який хотів бачити Симоненка лише радісним і щасливо-усміхненим. Таких багато було…

Мати: Але ж на своєму щоденнику Вася написав саме такі слова: «Читати чужі щоденники — Еверест підлості».

Поет: Не треба цю засторогу розуміти буквально. Але треба знати, що при житті Симоненка той щоденик належав тільки його володарю, а по смерті видатного письменника — усім нащадкам і читачам. Так трапилося: лише сьогодні Симоненків щоденник, що доповнює творчість його, нарешті став здобутком усієї нашої позацензурної літератури. Коротенькі окрайці його правдивих і гострих думок, записаних чверть столиття тому, на багато років випередили нашу нинішню я громадську думку, пішли попереду сучасних молодих поетів і відомих публіцистів-вільнодумців. Шкода лишень, що ті згорьовані думки спершу прийшли не до нас, а до наших братів-українців, які живуть у Канаді, Америці, Польщі і Чехословаччині. От тільки я й досі не розумію, чому закордонні радіостанції називали коротенький щоденник поета «забороненою книжкою» Симоненка… Та ми всі винуваті у тому, що самі себе заборонили…

Мати: Тепер книжки мого сина виходять одна за одною. Не так давно одразу вийшли дві книжки вибрання Василевих віршів — одна в Києві, а друга — в Москві (у перекладі російською мовою). Багато творів його за остані роки друкувалися в перекладах на мови зарубіжних країн. Пам’ять мого сина широко вшанована в богатьох куточках нашої республіки. У наших Черкасах одну з центральних вулиць названо ім’ям Симоненка, а на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. Ім’ям Симоненка названо також восьмирічну школу у селі Біївці. А окрім колгоспної премії, про яку ти вже згадував, нещодавно встановлено іще одну премію — літературну, що носить ім’я мого сина…

Поет: Про популярність Василя Симоненка нагадують і масові тиражі його віршів та казок. Такими великими тиражами у нас видається тільки класика. Що до цього ще додати?

Мати: Може, ще й те, що дві області — Черкаська і Полтавська — сперечаються між собою: кому із них більше належить безсмертний поет Василь Симоненко?

Поет: А ви що скажете?

Мати: А я так скажу: на Полтавщині він народився та розповився, а на Черкащині знайшов собі вічний притулок. Як був малим — то називався тільки сином своєї матері. А тепер його називають рідним сином усієї України. І не треба сперечатися…

Поет: Найкращі слова про невмирущу творчість сказали і написали наші видатні письменники: Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, а також відомі критики та літературознавці: Василь Яременко, Володимир Моренець, Вячеслав Брюховецький, Микола Шудря… Однак я довіку буду пишатися та втішатися тим, що встиг сказати найтепліші і найвідвертіші слова не по смерті людини і поета (таке часто буває!), а в нашому спільному житті-бутті: у студентському гуртожитку, у вашій та в моїй хаті, у Спілці письменників та в наших мандрах по нічному Києву. Він теж устиг і зумів сказати мені чимало натхненних і дружніх слів, яких вистачить на все а життя…

Мати: Так, тепер багато говорять і пишуть про мого Васю. Але, я думаю, тільки він сказав про себе найточніші і найсильніші слова:

Щось у мене було і від діда Тараса І від прадіда — Сковороди.

Поет: Ви сказали, як зав’язали.

Мати: А до всього я ще додам кілька Василіевих думок із його статті «Наша рідна Вітчизна», яка вперше друкувалася у газеті «Молодь Черкащини» 27 липня 1962 року: «…гніву і ненависті вистачає лише для того, щоб зруйнувати щось. Але ненависть не може будувати. Перетворює, оновлює і заквітчує землю тільки любов — любов до рідної землі, до людей, до праці…»

Поет: Любов до України — наскрізна тема всієї творчості Василя Симоненка. Ця священна любов озвучена його довічним заповітом:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Мати: Саме ці слова золотими буквами сяють на тому прекрасному пам’ятнику, що стоїть на могилі мого сина.

Поет: Сердечно уклоняюсь вам, шановна Ганно Федорівно, за бентежну мандрівку у вічну молодість вашого незабутнього Василя — мандрівку від Біївців до Тарандинців, від Києва до Черкас і далі — у людське безсмертя.

Олесь Гончар
ВИТЯЗЬ МОЛОДОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ (Із передмови до книжки «Лебеді материнства»)

Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симомоненка. Горить високим, чистим світлом в небі українського радянського письменства. По цій високості й чистоті, по алмазному блиску впізнаємо їі серед інших. Є в його творчім доробку речі, які сьогодні справедливо можемо назвати класичними. Його творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до України, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю. Справді, як молодий витязь, звівся він у