Читати книгу - "Маленькі дикуни"

Увесь цей час Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як гідний син свого батька, не вельми тим переймався. Він знав, що попереду будуть практичні труднощі, тому не вагався поставити ряд запитань.

— Як закріпити тіпі, щоб вітер його не зірвав?

— Зробиш так, — відповів Калеб, звертаючись лише до Яна. — Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, вритого в землю — він наче виконує функцію якоря. Ще низ покрівлі прибивають кілочками до землі.

— А як влаштувати димову тягу? знову запитав Сем.

— Розхитуєш жердинами клапани, поки вони не пристосуються до вітру — тоді тяга добра.

— А як зачиняються двері?

— Деякі просто загортають один край шкури на інший, але в пристойних тіпі робляться двері з того матеріалу, що й покрівля. Їх туго напинають на раму з молодих деревець і пришпилюють дерев’яними кілочками.

Здавалося, Калеб виклав усе, що знав. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян засунув його до кишені подякував попрощався і зібрався йти.

Калеб мовчав, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід:

— То ви розбили табір?

— На горбку біля річки, на болоті Рафтена.

— Може, я якось заскочу до вас.

— Приходьте! — вигукнув Сем. — Ідіть по міченій стежці від живоплоту.

— Яка ще мічена стежка, Семе? — запитав Ян, коли вони відійшли. — Для чого ти це бовкнув? Нема ж ніякої міченої стежки.

— Як на мене, чудово звучить, — спокійно відповів Сем. — До того ж варто лишень захотіти — і мітки там з’являться.

Рафтен аж гикнув од здивування, коли дізнався, що хлопці побували в Калеба й таки домоглися свого. Його дуже втішала хитрість і кмітливість сина.

— Здається мені, старий Калеб не такий вже й дока у зведенні тіпі, — підсумував Сем.

— Але того, що він сказав, нам досить, аби розпочати роботу, — зауважив Ян.

Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в коморі, прибили його в кількох місцях цвяшками, а по краях поклали камені, щоб не совалось.

І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках.

— Тепер зрозуміло, чому тато віддав його нам, — промовив Сем. — Доведеться спершу його залатати, а потім кроїти тіпі.

— Ні, — відповів Ян власним тоном, яким завжди говорив, коли мова йшла про лісове життя. — Спочатку розмітимо все по плану, щоб не робити зайвих латок.

— Ти голова! Боюсь тільки, що латки не вельми прикрашатимуть нашу оселю.

— Це нічого, — відповів Ян. — Індіанці часто латають свої тіпі після куль і стріл.

— Я щасливий, що не сидів у цьому тіпі, коли точилися бої, — мовив Сем, тицяючи пальцем у великі дірки.

— Краще відійди і подай мені мотузку.

— Ша-ша! — вигукнув Сем, — в мене хворе коліно.

Ян не звертав на нього уваги.

— Давай прикинемо: якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутовий тіпі. Дванадцять футів висотою — двадцять чотири фути по всій ширині. Чудово! Ну, я розмічаю.

— Зажди, що ти робиш?! — запротестував Сем. — Не можна крейдою! Калеб говорив, що індіанці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться — тоді вже теслю наймай! — ущипнув Сем.

— Гаразд, збігай за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці.

Щохвилини звіряючись із планом Калеба, вони нарешті викроїли тіпі — це виявилось не такою вже й складною справою. Тепер справа дійшла до латання дірок. Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили довгі стібки, але робота просувалась повільно. На це пішов увесь вільний час одного дня. Сем сипав дотепами на адресу кожного клаптика, що йому доводилось зшивати. Ян шив зосереджено і мовчки. Спочатку в Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша.

Того ж вечора хлопці показали свою роботу Сі Лі. Він вже другий рік працював на Рафтена. Літній чоловік поглянув на роботу з добродушною зневагою і сказав:

— А чому не попришивали латок із середини?

— Не допетрали, — відповів Ян.

— Ну ми ж усередині житимемо — хай там і буде красиво, — викрутився Сем.

— А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стібків? Вистачило б і чотирьох, — і Сі Лі голосно розреготався, тицьнувши пальцем на величезні грубі стібки. — Тільки час змарнували.

— Як тобі не до смаку наша робота, — випалив Сем, — то зроби краще. Тут ще шити й шити.

— Де?

— А спитай он Яна — він тут за