Читати книгу - "Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Про кого?
— Про бога. Про господа нашого. Де він? Коли це світ без бога, то… — Мюнх замовк, і його очі виповнились жахом.
Кама давно чекала цього запитання. Вона добре знала, що процес адаптації досі носив поверховий, формальний характер. Дівчина мала його за підготовку до вирішальної спроби перетворити психіку Мюнха. Але тільки щойно по-справжньому зрозуміла, яке важке завдання чекає на неї. Вона не хотіла обманювати, але й не могла сказати одразу всю правду.
— Заспокойся, — лагідно промовила до Модеста. — Світ, у якому ми живемо, ще не досконалий, але він, безперечно, кращий за той, в якому ти жив чотири сторіччя тому. Він напевне ближчий до тих ідеалів, які проповідував Христос, аніж твій колишній світ. Адже Христос учив, щоб люди не чинили кривди, любили, допомагали одне одному, справедливо ділилися плодами своєї праці. Це стає реальністю в нашому світі. Ти ще надто мало живеш серед нас, надто мало бачив, аби це збагнути.
— Знаю. Я намагаюсь збагнути, але це нелегко. Скажи, — схопив він її за руку. — Скажи! Яка мета?
— Мета? Чого?
— Того… що я тут. Чого хотів господь? Це винагорода? А може, кара?
— Це не винагорода й не кара. Ти опинився в нашому часі. Хто це зробив і задля чого, ми не знаємо. Але повір мені, кара чи винагорода тут ні, до чого.
— А все-таки… Ті дияволи, демони…
— У нашому світі немає демонів. Я тобі вже казала.
— Авжеж… — непевно згодився він. — Хвалити бога, але…
— Що “але”?
— Це неможливо!
— Що неможливо? Що тут немає диявола?
— Ні. Ні. Я тобі вірю. Намагаюсь вірити… Але неможливо, щоб не було мети. Все має мету. Коли не кара й не винагорода, то… завдання. Скажи. Що я маю робити? Як служити Всевишньому?
— Спробуй збагнути.
— Так! — зненацька перебив Мюнх. — А ти? Як служиш ти? — він уп’явся в неї очима. — Кому служиш?
— Людям.
— Людина — прах. Прах — тіло її. Хіба ти дбаєш про душу людини?
— Так, — кивнула Кама. — Це, власне, і є моє завдання. Мій фах.
Водночас вона подумала, як хибно може він витлумачити її слова.
— І про мою душу теж? — запитав Мюнх схвильовано.
— Відтоді, як ти з’явився тут, насамперед про твою.
— І ти борешся з сатаною?
— Можна сказати й так, — усміхнулася вона своїм думкам.
— Ні, — похитав він головою. — Все не так, як ти кажеш! Я відчуваю… Не так! Цей світ… світ гріховний! Я бачив…
— Що ти бачив? — пильно глянула на нього Кама.
— І ти ще питаєш? Адже знаєш… Там, у тих кущах, біля води, на піску… Те, що я там бачив, було направду? Скажи?
— Було направду. Ну й що з того, що побачене тобою — ні сон, ані диявольська мана? Чому це має бути доказ гріховності нашого світу? Тому що ти бачив мене надто… як тобі здається, дивно вбраною? А що ж у цьому гріховного? — прямо спитала Кама.
На якусь мить Мюнх збентежився.
— Не про тебе я хотів казати, — відповів він, уникаючи її погляду. — Ти мусиш бути такою, як інші. Я вже збагнув… Очевидно, так треба… Мікша мені пояснив.
— Не знаю, чи правильно ти зрозумів те, що він тобі казав. Бачиш, за останні сторіччя багато чого змінилося, і те, що тобі здається гріховним, сьогодні нікого не вражає. Оголення тіла продиктоване передусім турботою про здоров’я людини. Ти мусиш з цим погодитись.
— Усе не так, як ти кажеш. Тіло — джерело всього гріховного. Чи годиться дивитися на нього?
— У чому ти вбачаєш цей гріх?
Він згорбився, ніби придавлений страшним тягарем, і, не дивлячись на Каму, сказав:
— Лихі думки воно будить…
— Запевняю тебе, що в мене людське тіло не будить ніяких лихих думок. Коли ж до того воно ще й молоде, здорове, гармонійно розвинуте, загартоване вітром, сонцем і водою, то будить лише гарні думки. І так мусить бути. А як у когось воно й будить лихі думки — то джерело їх не оголене тіло, а хвора душа того, хто не може на нього дивитись як слід.
Мюнх неспокійно завовтузився на місці.
— Ти гадаєш, що… моя душа хвора, — тривожно прошепотів він, збагнувши натяк.
Кама схвально кивнула головою.
— А коли все не так, як ти кажеш? — ледве вимовив він.
— А як саме?
— А коли ваш час — це час занепаду? Я дивлюся й бачу. Я ходив з тобою, я навіть пробував сам… Ці люди — молодь, діти, навіть старі… Невже це божі діти?!
— Відтоді, коли жив ти, сталося багато змін, але ти переконаєшся сам, що людина стала краща.
— Краща?! Ні! Цей сміх… Ця радість… Скрізь: на вулицях, у тих залах, садах… Чому радість? Чому вони радіють? Чому сміються? Хіба ти цього не бачиш? Хіба думають вони про бога нашого? Ні! Тільки про себе! Про втіху тіла! Ніхто не молиться, ніхто не хвалить бога! А ти? — пильно дивився він на Каму. — А ти молишся?
— Я ж тобі казала, що світ став не той, — намагалась вона вийти із скрути. — Зрештою, ти сам бачиш, а далі побачиш ще більше. Колись, ще за сивої давнини, люди
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь», після закриття браузера.