Читати книгу - "Покійник «по-флотському», Наталія Михайлівна Лапікура"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Взагалі-то я добре знав, що саме «имел в виду». Якщо когось цікавить ланцюжок асоціацій, то я його охоче наведу. Старий зрозумів, що я випив, не з моєї розмови із пам'ятником Богдану. Я не раз розмовляв з гетьманом і на тверезу голову — приємно поспілкуватися з розумною людиною. Цю звичку добре знали в Управлінні. Мене виказав сильний запах коньяку. Саме поняття «запах» викликало спогад, який довго і несміливо тинявся десь у моїй підсвідомості. Це було щось, зафіксоване механічно і забуте вже через кілька хвилин, бо інша інформація відвернула увагу.
Люди не завжди можуть відділити суттєве від несуттєвого. Тому у них багато проблем, особливо, якщо ці люди працюють інспекторами карного розшуку. Отже, абстрактне поняття «запах» нагадало про конкретне «амбре», яке я зафіксував тому, що кинув палити і був надто дражливий на пахощі. Інакше б він розчинився у морі смороду великого міста, і я не вибудував би ланцюжок, що вів до мети. Власне, це був не ланцюжок, а тоненька ниточка, яку в суді порве навіть зелений адвокат. Але краще це, ніж нічого.
Під знайомим будинком «народних месниць» не було. Я пригадав — сьогодні ж Москва показує «Від усієї душі» з Валентиною Леонтьєвою. Бабці побігли наплакатись. Від душі.
Від автора: Я пишу детектив, а не «Історію — радянського телебачення». Тому зазначу лише: ця ДОКУМЕНТАЛЬНА телепрограма, яку вела популярна дикторка, мала такий неймовірний успіх, що всілякі там «Ізаури» та «Маріанни» просто тихо відпочивають на її тлі. Не вірите? Розпитайте у старших…
Олекса Сирота:
Медсестра відчинила мені швидко і не дуже здивувалась. Я вклонився:
— Маю вам дещо сказати. Воно, звичайно, дрібничка, не варта уваги, але я чомусь не дотерпів до ранку. Можна зайти?
Цього разу ми сіли в кімнаті.
— Як просувається черга на виїзд до Німеччини?
— Дякую, без проблем. Історія з чоловіком не завадить, якщо вас це цікавить. Власне, інтерес для Групи представляю саме я, а він — то так, безплатне навантаження.
— Це приємний виняток, — сказав я, — зазвичай, буває навпаки. Безплатною добавкою їдуть дружини. У мене є один знайомий журналіст, він пробився вільнонайманим в армійську газету до НДР. Жінка поїхала з ним. Роботи для неї не знайшлося, зате він горбатився, як папа Карло. Місяці за три до закінчення контракту дружина каже: «Поїду я раніше, ремонт зроблю, меблі придбаю, радіотехніку поставлю. Щоб ти приїхав на все готове». Він, йолоп, ще хвалився всім, яка у нього хазяйська дружина. Повернувся на батьківщину, а в хаті — який там ремонт! Навіть лампочки викручені. З меблів — одна табуретка посеред кухні, а на ній — позов до суду про розлучення і розподіл житла. Бо майно вона вже поділила — собі все, йому табуретку. І записочка, мовляв, вибачай, але я давно вже кохаю іншого, а він мене голу-босу, без житла і приданого брати не хоче. Бо не той у неї вік і не ті часи надворі. Отже, прости і прощай!
— І як, простив він її? — запитала медсестра.
— Натурально! Зараз він живе у комуналці на висілках, а вона — в окремій квартирі у центрі. Разом з отим принциповим коханим, у якого, виявляється, була лише койка в гуртожитку, тимчасова прописка і колекція алкогольних етикеток. Ну, приятель мій спробував покінчити з собою, але його відкачали. Роботу кинув, збирає пляшки по скверах, п'є… Але то вже дрібниці.
— Сумно, звичайно, але яке відношення мають мої проблеми до вашого приятеля?
— Аніякого! До речі, я вже казав вам, що ви вдова? Якщо ні, то прийміть мої співчуття. Щирі, так би мовити…
Вона не зойкнула і не зомліла. Щоправда, руки дрижали, але в кого б вони не задрижали після такої інформації? Я підняв голову і почав уважно розглядати великий гак, угвинчений у стелю. Жінка помітила це, почервоніла і смиконулась.
— Тільки не переконуйте мене, що там має висіти люстра, яку ви плануєте привезти з НДР. Такий гачечок витримає навіть люстру з Великого театру у Москві. Оте кріплення — не для цього діла. А зовсім для іншого. Можете не обсмикувати рукави халату, я вже побачив подряпини у вас на зап'ястях. Хто буде говорити — я чи ви? Здається, я… Тоді слухайте і не перепитуйте.
Нашатир таки подіяв добре. Це вже вранці знову розболиться печінка, а зараз усе було гаразд і голова працювала, як належить:
— Можливо, ви й досі вважаєте, що всі чоловіки такі, як ваш, ну, може ваш трохи гірший. Ви наївна сільська шмаркуля, котра думає, що міською людину робить прописка, а дівчину справжньою жінкою — штамп ЗАГСу у паспорті. До вашого відома — ви побралися не з мужчиною. Вашим законним чоловіком була мерзенна, хвора ницість, розбещений хлопчик, який ловить кайф, підглядаючи через дірку до жіночого туалету. Є десятки способів, нормальних способів, аби двоє дорослих людей дарували один одному справжню насолоду. А ваш покійний макаронник…
— Як ви смієте!..
— Смію! Він не просто завдавав вам фізичних і моральних тортур. Наступного ранку на службі приходив до курилки і розповідав з усіма подробицями таким самим збоченцям, як підвішував вас на оцей гак і ґвалтував навстоячки. Ось звідки подряпини — від мотузок. А коли він був в особливо доброму настрої, то чіпляв вас, як сам казав, за чотири точки, мов теля в різницькій, доки ви не втрачали свідомість. Ну а «по повній програмі» — це з побиттям, проте без слідів. Він це умів. То добре, що ви червонієте. Може, нарешті, зрозумієте, чим відрізняється нормальний інтим від садизму!
— Боже, це ж тепер усі знатимуть!
— Протоколи допиту свідків, перед якими вихвалявся ваш чоловік, лежать у моєму сейфі з підписками про нерозголошення. Але є конкретика, яка цікавить слідство.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покійник «по-флотському», Наталія Михайлівна Лапікура», після закриття браузера.