BooksUkraine.com » Детективи » Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

161
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Я, зомбі" автора Леонід Григорович Кононович. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 34
Перейти на сторінку:

— Було!.. — буркнув я, одводячи погляд.

— Врешті цього ти спізнав на своїй шкурі… а ще ж є і не такі факти…Ну, та все це варте одне другого — хоча б судові процеси над людьми, котрі хотіли тільки справедливості… ні грошей, ні влади, ні пільг! — нічого, а тільки справедливості… а їм одбивали печінки в божевільнях або тихцем затикали рота — й кидали за колючі дроти…

— Ну, знаєш, — скрививсь я, — давай не будем! Ця пропаганда вже оскому…

Мурат перепинив мене.

— Дивовижно… дивно, як ви ловитеся на цей міф… про свою рідну державу… про соціалізм із людським обличчям! — Він розлютився, й не на жарт. — Не «Тартар» організував забійство Малевича… Не «Тартар» провадить оці експерименти над живими людьми… Й чим би ми не займалися, а на нашій совісті нема жодної душі… в той час як вони легко вбивають кожного, хто стає їм поперек дороги… або калічать людині життя, та так, що вона стає мов прокажена! — Він помовчав. — Якщо вже говорить відверто й справді без церемоній, то ця держава — просто жменя бандитів, причому бандитів із садистськими, патологічними нахилами. Різниця лише у тім, що вони займають державні посади — зависокі, як на їх вбогий інтелект…

Я засміявся. Шок проходив, і це далося мені нелегко — боліло дужче й дужче.

— А ми, — поспитав я, — а от ми… фірма «Тартар» себто… невже ми — не бандити, га, Мурате? Чекайчекай, — спинив я його, — як там у карному кодекісі… банда — це група озброєних осіб, котрі займаються розбоєм… Так неначебто? Причому, — я нагнув голову, й Цуцичок стала клеїть поверх шва грубу марлеву пов'язку, — причому достатньо, щоб в одного з учасників була зброя, — й це вже кваліфікується як бандитизм! То ти не пригадуєш, який там у нас арсенал… скільки там у нас одиниць стрілецької зброї?..

Мурат аж потемнів на лиці.

— Ми?! — перепитав він. — Ми… а звісно ж, ми — бандити! А ти що, досі в цім сумнівався? Чи, може, не знав, на що йдеш, коли вступав на цю роботу?..

Настала тиша.

— Облиш, — буркнув я. — Сьогодні мало того, що голову розчерепили… та й ще у якихось темних помислах підозрюють… свої — свого ж!..

— Мене дратує, — не вгавав Мурат, — оця йолопська вдача українців… Аби лиш не мене! Щоб тільки мені одному жерти й ловити кайф… Щоб на Кавказі когось одного зачепили — то вся нація сказилася б!.. А цим хоч би що… посміхаються, їздять у своїх безглуздих машинах, напихають пельки… — Він аж сплюнув. — Хіба такий народ може мати свою державність!.. На що вже я, чеченець, — та й то сяктак навчився балакати по-вкраїнському… бодай з елементарної поваги! А третина з вас ніколи не вміла говорити по-своєму… та й не хоче вміти… і не вмітиме ніколи!..

— Гаразд, гаразд!.. — огризнувсь я, одводячи погляд. — Ти в нашій шкурі не був, так що… — Я підвівся з фотеля й став ходить по кімнаті. Голова паморочилась… а що вже боліла — страх Божий, та й годі! — Бачиш, — сказав я, розглядаючи себе в люстрі, —…бачиш, мені вже остогидло ухилятися од них, — зразу в університеті, потім у таборах, а тепер ще й ось тут…

Ухилятися, подумав я… ухилятися!.. Од цих драбів ухилишся, аякже!.. Їхні млини мелють хоч і помалу — зате напевне. Хоч в таборі жоден з них так до кінця й не втямив, з ким вони мають діло. Ті бевзі судили про мене з вершини свого вбогого досвіду… та ще тицяли під ніс папери, надіслані такими ж йолопами, як самі! Сміх, та й годі. Якби серед них була бодай більшменш розумна людина, то давно викинула б ті папери геть. Хіба не видно було, що я — мерлець… мерлець із порожніми очима, котрий сидить у слідчому кабінеті контррозвідки — й відкрито сміється з них? Люди добрі, того юнака, що вірив у якісь ідеали, писав вірші про гайдамаків і наївно боронив своє право на «свободу розвитку»… Господи, та там його й близько не було! Він просто здох… здох як собака — в колотнечі рейдів і перестрілок, парашутних стрибків і каральних акцій, нальотів на кишлаки, тортур і переходів у пісках Регистану… його просто взяли й проміняли — спочатку його проміняли на ідеологію та соціалізм мусульманського зразка, а потім стали мінять на цистерну солярки, дватри стінгери або енну кількість набоїв… а через сім років, коли його ніхто вже й не чекав, коли його поховали в думках і навіть викреслили із пам'яті, — якимсь чудом він вигрібся зпід обвалу й знову став ходить по землі. Але це вже не була людина. Це була подоба людини. Був мерлець з порожніми очима. Був зомбі, на прізвисько Оскар… Тільки якогось дідька ніхто не хотів цього розуміти, і всі хотіли од мене чогось такого… дідько їх знає й чого!..

В двері просунувся Барабаш. Сьогодні його пика була ще більш бандитською, ніж зазвичай. Він щось сказав півголосом і тут же здимів.

— Починаєм!.. — обернувся до мене Мурат. І окинув скептичним поглядом з голови до ніг. — З допитом справишся?

— Мушу… — буркнув я, мацаючи пов'язку. — Де він?

— В бункері… де й завше, одним словом!..

Ми стали спускатися на перший поверх. Конспіративна квартира, яку фірма «Тартар» наймала через підставну особу, була одним з тих потворних цегляних котеджів, котрі без ладу й ліку захарастили всеньке передмістя. Ну, та нам він підходив: дім стояв аж покрай села, підвал був як бомбосховище… тож саме тут детективи «Тартару» й провадили бесіди з ріжного роду людьми.

— Сторожа? — поспитав я, зупиняючись на східцях, щоб припалити грубу мексіканську сигару.

— Двадцять командос, — озвався Мурат, — і Дядько Пацюк на чолі. Давай, давай… муха не пролетить!

Я пхнув ногою двері, й ми ввійшли в бункер — з непобіленими стінами й без вікон. В кутку сидів таксист. Його очі були заклеєні липкою стрічкою, а руки приковані до підлокітників. За спинкою дерев'яного крісла у повній готовності стовбичив Барабаш.

— Вольно… вольно! — сказав я йому. І сигарою подав знак

1 ... 17 18 19 ... 34
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"