Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"

Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.

— А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?

— Мати ж наша? — кажу…

Перехопила мене:

— Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, — побачиш тодi, якi добрi i яка правда!

— О, є у свiтi добрi люди, є правда! — говорить Маруся.

— Хiба у наших мислях iз тобою!

— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?

— Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…

Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…

Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:

— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! — То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!

Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько — дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!

Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку — хвалилася, що добра.

— А справдi добра, — казала Катря.

— Добре, коли б i тобi таку, — говорить Пилипиха.

— Добре б i менi, — каже Катря.

На другий день рано батько iз двору поїхав, — у тиждень повернувся — аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi — яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!

Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають — тiльки ми й знали.

Чую, той менi каже: "Маруся з лиця спала", той мене питає: "чи Маруся нездужає?" Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.

— Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? — кажу їй.

— Нi, — говорить, — менi нiчого, i я не журюся.

Катря бачить, слухає-i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама — а тепереньки тiльки що ради не просить — жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:

— А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!

— Отсе! — покрикну. — Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…

— Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…

— Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…

— Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, — пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?

Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, — та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре — де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?

Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.

Тiльки менi хвилиночка вiльна, — я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:

— Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!

Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:

— Марусе, ти кохаєш Чайченка?

Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:

— То що?

— Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?

— Я за його умерла б, — говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а