Читати книгу - "Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
24.11.93р.
Рацiональнiсть зубної щiтки породжує сумнiви. Однак годi про полiтику. Компетенцiю вишиваної сорочки давно передано макiтрi, яка нинi й засвiдчує нацiональнiсть аборигенiв. День такий короткий, що обiдати доводиться в темрявi i на етажерцi, позаяк вона єдина з меблiв зберiгає горизонтальну площину i не цурається прямих кутiв. На покутi помiж сметаною i жовтим салом пошанована борщем ментальнiсть приймає зубочистку з гiлочки калини, неначе естафету. Розлите молоко i ностальгiя. Горнятко всиновлене силою тяжiння, яка змiстилася вперед i трохи влiво у пошуках води i компромiсу. Настiнний календар лякав сопiлку постом. Продовжувач традицiй привiв з собою архаїчне веретено, котре усiм вiдрекомендував як засiб самооборони козацької старшини. Дзвонар, аби не загубити глузду, i в хатi не знiмає шапки. Кругом полiтика. Пiду врубаю дров.
25.11.93р.
Над головою хворi зорi ледь чутно моляться i славлять темряву. Я зосередився, аби подумати про Африку i довгий Нiл, аж це з’явився п’яний альбiнос i став менi читати конституцiю. Йому приспiчило женитись. Знайомство зав’язалось випадково, коли вони разом приймали в кiшки пологи. Звичайно ж, наречена - педагог. Менi в очах вiд нього бiло. Я мрiю стати павуком, щоби повiситись на павутинi. Я жив би за iконою, або в учнiвському портфелi, господар якого загинув на вiйнi. У черевi товстої шафи завжди бурчить, не шафа, я радянське радiо. Проводжу альбiноса до дверей. Збираю мертвi зорi на снiгу. Беру до рук псалтир. А голови вчепилась конституцiя. Ну, хто мене до тебе прикував, як до галери?! Не маю сил гребти, але й не зважусь турком стати. До хати зазирнув сусiд: ти щось хотiв мене спитати? А йдiть ви всi до бiса!…
26.11.93р.
Про тебе я мовчу, мовчу до тебе, та не мовчу з собою. Зi слiв навитискав мелодiй, тепер впиваюсь ними. Усi думки на прив’язi, неначе пси, хоч зовсiм не лихi, але украй безсилi. Вони не всi мої, але усi про тебе. Твоя рука лишилася менi на згадку. Вона без тебе осмiлiла, а я без тебе розгубився. I нiкому мене зiбрати. Твоя рука малює зиму i майбутнє. Пора мiняти тему. Усе на свiтi несерйозно, усе несправжнє,- прийшов до висновку квiтковий запах. Збирає вибухiвку мiст, а хрест збирає цвяхи. Колекцiю наївних сподiвань вимiнюю на курячi пупки. Атож! У кожного своє. Загальна спiльнiсть - ковдра. Чи ж то бiда, що зламаний хребет! Бiда, що скучив за дощем. Але про це нi слова.
27.11.93р.
Прибивсь до хати кущ шипшини: навчи мене читати лiтери, якими пишуть про кохання. Якби ж я сам умiв читати. Нехай кепкує з нас снiгур. Навчи мене тих нiжних слiв, якi передають кохання. Якби ж я сам їх знав. Хай зневажає нас синиця. Тому i ти, як я, колючий, ти все ховаєш у собi. Я сам ховаюсь у собi, бо тiльки й навчений не знати. Але ж ми народились, щоб кохати… I мучитись. Чому ж нам заздрить горобець? Улiтку я б тебе любив, а взимку покатав би на санчатах. Прийди до мене восени - i я зiзнаюся у вбивствi старих речей, котрi ще не були старими, але були. Потрiбне тiльки те, чого нема, а все, що є, то достеменно зайве. Поклич менi весну, вона найближча до лiкарнi. Я знову сам на всi чотири пори року. Порожнi за собою волочу санчата.
28.11.93р.
Я передумав. Що я передумав? А передумав, та й усе! Я вiзуально визначив свою вину, i цього виявилося досить. Я рiс без батька. Зате мене частенько били. Я ще не знав за що, але здогадувавсь, навiщо. Я швидше рiс, анiж штани, а з кирзових чобiт вилазив лиш на лiто. Я вже тодi любив жiнок i жив таємним здогадом про тебе. Мене дорослi не любили за те, що я вiд них навчався лаятись i красти i забував казати дякую. Я народився здiбним, тому б пiшов далеко. Та не судилося, бо тiльки бути вмiв недобрим, а вимагалося - лихим. Отут я й програвав. Мене цiкавили жiнки i не цiкавили дiвчатка. Ще будучи малим, я був уже дорослим. I дуже рано кинув пити, здається, в той же рiк, що i пiшов до школи. Чи я любив людей? Окремих я боявся, окремих сам лякав. Я мав вiдразу до роботи. I працював багато i сумлiнно. Либонь, за себе i за батька, якого не взяли чорти. Я був малим, а що я з того мав, що мали iншi дiти? Я мав вигадливiсть i дозволяв усе, окрiм думок про тебе. Я рiс усiм на зло, та не на прикрiсть. Я рiс самотнiм. I зараз зовсiм не шкодую, що був тодi не тихою дитиною, а всюдисущим байстрюком. Шкодую тiльки маму. Та не показую.
29.11.93р.
Менi бракує вiри у безглуздя. Чому ж тодi я вiрю не руцi, а ручцi для письма? Оце питання прийшло до мене серед ночi. Вставай, iди шукати логiку, оту зануду, пуританку. Насправдi ж логiка розпусна. Один знайомий молодий поет зiтхав: чому мiй дiд не негр? Дидактика в поєднаннi з риторикою вiдчутно виграє. Нi, не буває нещасливого кохання, бувають лиш нещаснi люди. Закоханiсть - як протяги. Я не поет. Поет собi такого не дозволить. I де та клята логiка? Людина вперта i лiнива. Найбiльший нiмець - шлунок, котрий її примусив до роботи. Однак, можливо, це був Енгельс. Обридли символи, якi, немов коти, усюди, де не ступиш. Люблю конкретнiсть, якщо не йдеться про жiнок i аромати. Диктатор також був малим. За що його любила мати? «Найбiльше яблуко - кавун. Найглибшi черевики - чоботи «,- заповiдав натуралiст Мiчурiн…А я їй вiрив. Як у святе письмо. Кохати можна й двi хвилини. Це буде правдою. Та правда - для одного. Найпопулярнiша iз правд. Однак не iгноруймо логiку, яка, до речi, так
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук», після закриття браузера.