Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

— Ти корабель оглянув? — спитав він.

— Його дуже важко ремонтувати. — І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо, їхні клітини мозку загинули.

— Необхідно терміново закапсулювати трупи й налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.

— Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює сигом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу одночасно продовжувати свої обчислення.

Космонавтові не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:

— Що ж пропонуєш ти?

Замість відповіді сигом заговорив про інше:

— Проминувши Горловину і побачивши всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу галактику…

У його словах приховувалось запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:

— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?

— Я ж пояснив, чим займаюсь. Хіба це не важлива справа?

— Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене від випромінювання.

— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку…

Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний.

Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився в крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там працював вентилятор, провітрюючи мозок.

Я дивився пустим невидющим поглядом на розвернутий пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Відблиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.

А ось і знайомі кроки. Я їх відразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.

Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть повернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахилившись вад приладами, почав заміряти напругу на вході й виході стабілізатора.

Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. І коли запрацював лічильник, він сказав:

— Батечку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку од кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала…

Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість Цікаво, які почуття викликала в нього моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку?

— Дай-но викрутку, допоможу…

Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її.

— Ну от, зараз наведемо повний порядок, — говорив він задоволено, ніби між нами нічого не трапилось. — Пам’ятаєш, як ти вчив мене: по-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє…

Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо відразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:

— Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені — ні?

Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумію: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він…

— Дякую, синку, за допомогу, — мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів. — Очі молоді — все помітили.

Він по-своєму зрозумів мене:

— Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим.

Я мовчав, а син вів далі:

— Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.

“Рано, — подумав я, — ще рано”.

— Вибач, синку, я дуже стомився, — раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. — Розумієш… мені без тебе буде тяжко. Та й матері так спокійніше…

Знову принижуюсь. Але ж мені треба будь-що втримати сина біля себе і Бориса…

Людина каже сигому:

— Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим.

Слово “ми” він викрикує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома — “ми, люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.

— Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.

— Що таке “лунтра”?

— Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов…

Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.

— Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі, — резюмує сигом.

— Ну й що? — насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить.

— Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?

— Суперечить, — підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали сигому ми”.