Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

Та одна моя вам рада,

Щоб держались ви, як добрі

Пастирі свойого стада.

А компанію для мене

Вибирать вам буде трудно;

А мені в компаньї з вами -

Вибачайте - було б нудно.

Чи я вас за дурнів маю,

Се лишіть мені на волю,

Та себе за дурня мати

Вам, їй-богу, не позволю!»

Тут я попрошу о слово

І скажу: «Мій боже правий!

Присуд твій мені не ясний,

Та занадто він ласкавий.

Хоч то, певно, не моя річ

Поправляти присуд божий,

Та боюся, до твойого

Я експресу не пригожий.

Компаніста я немудрий

Для небесного салону,

І готов так, як у земних,

Часто випадати з тону.

А по-друге, ти ж подумай:

Для якої-то паради

Серед твоїх найвірніших

Слуг почнуться свари й звади?

Я ж добродіїв сих знаю:

Не дадуть вони спокою,

Шепти, чорнення, доноси

В небі попливуть рікою;

Будеш мати тут протести,

І соборчики, й обиду -

Вигризуть мене із неба

І тобі нароблять стиду.

А нарешті - вибач, боже,-

Не кортить мене до раю;

Твоїх розкошів небесних

Я, їй-богу, не бажаю.

Не кортить мене ні вічний

Серафимський спів похвальний -

На такі високі співи

Я зовсім не музикальний;

Не кортять мене небесні

Псалми, гімни й акафісти -

В їх бомбаст ану ж я схочу

Підпустити зойки й свисти?

Та й твої співці й поети

Не зовсім мені до речі,

Починаючи Давидом,

А кінчаючи Львом Печчі.

Та й компанія, твої ті

Херувими, Серафими,

Шестикрилії почвари -

Що мені балакать з ними?

Та й апостоли, і учні,

Корифеї всі небесні,

Як поглянуть ближче, боже,-

Страх вони не інтересні.

Сам Петро, чого він вартий,

Що Христа в біді відрікся!

І весь збір їх, що в годину

Скрути в страху геть розтікся!

Або ті твої аскети

Сухоребрі та немиті,

Ті фанатики, до людських

Благ ненавистю підшиті,

Ті отці, апологети,

Догматисти, каноністи,

Інквізитори, що вміли

«Igne ferro» 10 в душу лізти!

Або й ті, що з твоїм словом

На устах всі землі й море

Заповняли й скрізь ширили

Темноту, гризню і горе,

Покривали здирства можних,

Але вбогих дерли й тисли

І хрестом твоїм вбивали

Вольне слово й вольні мисли!

Адже, бувши консеквентним,

Ти їх мусиш пригорнути -

Тож подумай, як мені тут

В товаристві з ними бути?

Та се ще не все; можливо,

Що тут різнії порядки,

І на всяку бранжу, боже,

Єсть окремі сепаратки.

Але жити в твоїм небі,

І втішатися, й співати,-

Господи, то скільки ж треба б

Напихати в вуха вати,

Щоб не чути криків, стогнань

І проклять, докорів лютих

Тих нещасних, там у пекло

Звержених у тьму й закутих!

Щоб не чути відгомону

Всіх тих мук і озвіріння,

Що були мов контрапунктом

Всього твойого творіння.

Ні, почуються й крізь вату,

Крізь найгрубший мур зі стали,

І нема таких віддалень,

Щоб лунати перестали!

І нема таких розкошів,

І екстаз, і раювання,

Щоб мені не затроїли

Їх пекельнії стогнання.

Дай мені в найвищім раї

Ще на вищий рай надію,

Та при думці про ті звуки

Я, їй-богу, одурію.

Ні, пусти мене, мій боже,

З сього світлого округу

Там, де тягне грішна вдача

Й життьова мене заслуга,

Там, де боротьба невпинна

Без побіди і без слави,

Де покута віковічна,

Та без пільги й без поправи.

Правда, в той огонь пекельний,

Що пече без тіла душі,

В ту смолу і кров, де грішні

Клекотять, немов галуші,

У ті дебрі сірковії,

В черв’яки ті невмирущі,

В ті гадюки, скорпіони

Та почвари всякі злющі

Я не вірю, і в чортяків

Тих рогатих та хвостатих,

Що без всякої причини

Мучать бідолах проклятих.

Та я знаю інше пекло,

Куштував його немало

За життя - ще й досі смаку

Трохи з нього позістало.

Знаю, як смакує скрута

В безвідрадній самотині;

Хліб, що ворог із презирством

З ласки кине сиротині;

Безнадійність, що розбити

Рада б те життя мізерне;

Жаль учинку, що раз стався

І вже в небуття не верне;

Як довкола тебе зрада

Стане муром непрохідним

І як сам собі здаєшся

Підлим, низьким і негідним.

Все те степенуй, о боже,

По твоїй всесильній волі

І пусти мене у вир той

До товаришів недолі.

Там знайду я товариство

Більш до смаку й до вподоби.

І на сльози, і на кпини,

І до сміху, і до злоби.

Там знайду завзяте плем’я,

Люд свобідний і гулящий,

Повний сили й волі, вицвіт

Роду людського найкращий:

Всіх музик і всіх поетів,

Що вино й любов співали,

Всіх філософів, що пута

Догматизму розбивали,

Всіх єре́тиків, усяких

Перелому піонерів,

Бунтарів і гайдамаків,

Всяких революціонерів,

Всіх, що власне чоловіцтво

Окупляли слізьми й кров’ю,

І всіх тих, кого любив я

В жизні грішною любов’ю».

«Дурню! - крикне голос божий.-

Що ти слів тут набалакав,

Але правди зрозуміння

Стільки в них, як кіт наплакав!

Пекла просиш ти у мене,

Як би я був пекла ктитор;

Просиш мук і болів, як би

Я був кат і інквізитор.

Випрошаєшся від раю,

Мов від царського салону,

І боїшся серед ясних

Пань там випадати з тону.

Ще