Читати книгу - "Тарас Бульба"

І відчув Андрій у душі своїй побожний острах, і став як стій перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена виглядом козака, що постав у всій красі та силі юнацької мужності, що ніби і в самій завмерлості своєї постави виявляв розкуту вільність рухів; ясною твердістю сяяли його очі, сміливою дугою вигнулись оксамитові його брови, засмаглі щоки пашіли всією ясністю чистого вогню, і, як шовк, вилискував молодий чорний вус. — Ні, не маю змоги я нічим віддячити тобі, великодушний лицарю, — промовила вона, і заколихалося усе срібне звучання її голосу. — Лише Господь може віддячити тобі; не мені, слабосилій жінці... — Вона понурила свої очі; чарівними сніжними півкружальцями насунулися на них повіки, облямовані довгими, мов стріли, віями. Нахилилося її чарівне обличчя, і знизу відтінив його тонкий рум'янець. Нічого не вмів на це відповісти Андрій. Він хотів висловити все, що було в його душі, — висловити так само палко, — і не міг. Відчув, як щось зціпило йому уста: голос відсахнувся від слова; відчув він, що не йому, вихованому в бурсі та у вояцькому кочовому житті, відповідати на такі речі, й запалився гнівом на свою козацьку натуру. Тієї миті ввійшла до покою татарка. Вона вже встигла нарізати скибками принесений лицарем хліб, принесла його на золотій тарелі й поставила перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хліб і звела очі на Андрія, — і багато було в тих очах... Цей зворушений погляд, що свідчив про безсилля і неспроможність висловити почуття, які її огорнули, був зрозумілий Андрієві більше, ніж усі слова. Його душі враз стало легко; здавалося, з нього спали всі пута. Поривання й почуття, які досі ніби хтось утримував тяжкою вуздечкою, тепер відчули себе на волі і вже хотіли вилитися нестримним потоком слів, коли це раптом красуня, обернувшись до татарки, стурбовано спитала: — А мати? Ти віднесла їй? — Вони сплять. — А батькові? — Віднесла. Вони сказали, що прийдуть самі подякувати лицареві. Вона взяла хліб і піднесла його до уст. В невимовному щасті дивився Андрій, як вона ламала його лілейними пальцями своїми і їла; аж раптом згадав божевільного, що сконав на його очах, проковтнувши шматок хліба. Він зблід і, вхопивши її за руку, закричав: — Годі! Не їж більше! Ти так довго не їла... тепер тобі хліб може стати отрутою. І вона зараз одвела свою руку, поклала хліб на тарелю і, як покірна дитина, глянула йому в очі. І нехай би чиєсь слово... та не можуть ні різець, ні пензель, ні всемогутнє слово виявити того, що бачиться іноді в очах дівчини, окрім невимовне солодкого почуття, яке огортає того, хто заглядає в такі очі. — Князівно! — вигукнув Андрій, наповнений і сердечними, і душевними, і всілякими пориваннями. — Що тобі треба? Чого ти хочеш? Накажи мені! Загадай мені найнеможливішу послугу, яка тільки є на світі, — я кинуся виконувати її! Загадай мені зробити те, чого не в силі зробити жоден чоловік, — я зроблю, себе занапащу. Занапащу, занапащу! І занапастити себе задля тебе, святим хрестом присягаюся, так мені солодко... та несила всього сказати! У мене три хутори, половина батьківських табунів — мої; все, що принесла батькові в посаг моя мати і що навіть ховає вона від нього, — все моє. Такої ні в кого тепер у козаків наших зброї, як у мене, нема: за самий держак моєї шаблі дають мені найкращий табун коней і овець три тисячі. І всього того я зречуся, покину, спалю, потоплю за одне твоє слово, за один тільки порух твоєї тонкої чорної брови! Але знаю, що, може, верзу дурниці, і не до речі, негаразд усе це, що не мені, вихованцеві бурси й Запорожжя, висловлюватися так, як зазвичай висловлюються там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого з-поміж вельможного лицарства. Бачу, що ти інше творіння Боже, ніж усі ми, та й куди їм до тебе, усім тим нашим шляхтянкам та їхнім дочкам-павам. Ми не гідні навіть рабами твоїми бути, тільки янголи небесні можуть служити тобі. Із щораз більшим подивом, уся обернувшись у слух, не зронивши жодного слова, слухала дівчина щиру, сердечну мову, в якій, мов у дзеркалі, виявлялася молода, сповнена сили душа. І кожне просте слово, сказане голосом, що добувався з самого дна його серця, було оповите силою. І подалося вперед усе її чарівне обличчя, відкинула вона далеко назад набридливе волосся, розтулила уста і довго сиділа так, з розтуленими устами. Тоді хотіла була щось сказати і враз зупинилася, згадавши, що інше призначення провадить лицарем, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що місто оточили страшні запорожці, а самі вони з тим своїм містом приречені на люту смерть... І очі її враз потуманилися сльозою; швидко вхопила вона хустинку, шиту шовком, затулила нею своє лице, і за мить хустинка стала вогка; і довго сиділа вона, закинувши назад свою прегарну голову, прикусивши білосніжними зубами свою прекрасну нижню губу, — мовби зненацька відчувши отруйне жало змії, — і не здіймаючи з обличчя хусточки, щоб не виявити перед ним свого пекучого жалю. — Скажи мені одне слово! — промовив Андрій і взяв її за єдвабну руку. Яскристе полум'я перебігло по його жилах від того дотику, і стиснув він руку, що, безвладна, лежала в його руці. Але вона мовчала, не відтуляючи хустки від свого лиця, й сиділа непорушне. — Чом же ти така смутна? Скажи мені, чом ти така смутна? Кинула геть вона від себе хустку, відгорнула своє довге волосся, що налазило їй на очі, і вся розлилася жалощами, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, немов той вітрець, що, знявшись теплого вечора, промайне гущиною прибережного очерету: зашелестять, забринять і полинуть раптом сумно-жалібні звуки, і ловить їх з незбагненним смутком занімілий перехожий, не чуючи ані тихого згасання вечора, ні веселих здалеку пісень, що їх співають, вертаючи з поля, женці, ні далекого торохтіння возів. — Чи ж не судилися мені довічні жалі? Чи не бідолашна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля мене колисала? Чи ж не лютий ти кат мій, моя жорстока доле? Всіх ти привела до моїх ніг: найкращих з-поміж шляхетства, найбагатіших панів, графів, чужоземних баронів і весь цвіт нашого лицарства. Всім їм було вільно мене кохати й за велике щастя кожен із них мав би моє кохання. Досить мені було тільки махнути рукою, і кожен із них — найвродливіший і найкращого роду —