Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

Я спокійно проспала всю ніч і виспалася, як ніколи. Мені здавалося,  що навіть повітря в моїй кімнаті змінилося – стало чистим,  прозорим і надзвичайно свіжим. Можливо, зникли чари зачарованого  птаха. А можливо, я мала завдячувати Велмі та її травам, що вона порозсипала по кутах. Хоча,  скільки я не вдивлялася в ті кути,  не полінувалася навіть під  ліжко заглянути, ані одної травинки не помітила. Неначе їх і не було.

Чудеса та й годі.

В нашому світі недолюблювали відьом, а інколи навіть боялися їх. Вважалося, що їхня магія була якоюсь іншою, темною. Сила її залежала не тільки від самого створіння,  а й від  потусторонніх  істот,  з якими ті відьми якшалися.  Вони могли і допомогти людині своєю  силою,  а могли і нашкодити.

В той час як ми, ельфи,  на таке були не здатні. Ми розраховували тільки на власну магію  та на власні здібності.

Так, дехто з  мого народу легко міг  викликати дощ. Дехто, як новий чоловік Тоні, міг  керувати льодом та снігом. Вони легко переносили стужу й легко могли викликати снігову завірюху.

Рід мого батька  міг  керувати почуттями, іноді думками. Дехто вмів заглядати в минуле, а дехто й в майбутнє. Якими талантами володіла я – було досі невідомо. Я тільки іноді відчувала магію,  що, наче метелик крилами торкалася то моєї  долоні, то мурахами стрімко проносилася по жилам. Але ніяких  чудес витворити не вміла.

Подейкують,  що рід Беснів колись в давнину поріднився із драконами. Вони все ще були ельфами. Але сплутати їх з іншими родами було неможливо. Щось було в їх  зовнішності таке, що дійсно нагадувало людей-драконів. Наче і вуха в них  були гострі,  як і в інших  ельфів, і витончена статура, але видавали їх належність до беснів високі вилиці обличчя, трохи розкосі очі та чудернацькі татуювання на всьому тілі. Говорять навіть,  що ті татуювання у особливо сильних представників роду іноді оживали. А ще вони запросто могли мандрувати іншими світами,  навіть не створюючи портали.

Були ще одні представники  ельфового світу. Сільфіди. Цей рід  користувався неабиякою  повагою. Їх боялися більше,  ніж будь кого іншого. В їх  зовнішності від  ельфів були тільки видовжені вуха. Високі, завжди широкі в плечах, вони були надзвичайно сильними. Про них  шепотіли,  що вони частенько родаються не з ким іншим,  як з демонами. Вони легко вміли ходити через  простір одними їм відомими стежкам. Якщо бачиш,  що ні з того, ні з  сього, заклубочився туман, чекай, що з нього вийде сільфід. Вони легко підкорювали вогонь,  навіть метали блискавки. Якщо у бою  вони були на твоїй стороні,  то не сумнівайся, перемога тобі забезпечена.

Було в нашому світі багато і інших  ельфів та магічних створінь. От взяти,  наприклад,  мого чоловіка – Дакса. От начебто, він - ельф. Але  я й не знаю, що такого дивного може він робити. Які властивості його магії? Власне, як і я сама. І знову ж таки, дуже дивно, що я раніше не думала про це. Не звертала уваги.

Але тільки зараз,  взнавши, що я не була його єдиною, судженою долею, я замислилася. А навіщо я взагалі була потрібна йому? Кохання? Не може того бути. На моєму дні народження ми побачилися з ним вперше. Так, за ці чотири роки я звикла вважати його своїм судженим. І навіть не замислювалася,  а чи кохаю його?

Це зараз,  коли чари трішки ослабли, я стала відчувати до нього образу і …огиду. Мене навіть пересмикнуло,  коли я уявила собі, що він може поцілувати мене. І навіть затягнути мене в ліжко. Як же нестерпно гидко!

Але ж  ще кілька днів тому я мліла від  його обіймів! Невже це також  були лише чари? Можливо,  того чорноокого ельфа я собі придумала? А насправді то був мій дух, що намагався якщо не вирватися на свободу,  то хоча б  попередити мене? А я вже сама включила уяву і домалювала йому обличчя того чоловіка, що підхопив мене, злякавши, чотири роки тому?

У животі голосно загуркотіло. Наближався час сніданку,  а мені так не хотілося зустрічатися із  Даксом та його сім’єю. То що ж  робити? Сидіти в своїй кімнаті?

Чи може… Провідати Велму?

Здається, ввечері вона запрошувала мене до себе у гості.

Тихо,  намагаючись не рипнути ані дверима,  ані сходами, я потихеньку рушила вниз. Вийшла з  замка і стала крастися попід  стіну. Так не хотілося мені, щоб  хтось з домочадців або слуг помітив мене. Успішно добралася майже до останньої  колони, що підпирала стріху, коли почула тихий призовний сміх.

Завмерла. Прислухалась. І обережно виглянула з-за колони.

Ох, матінко! То що ж це робиться?! Мій чоловік, клятий Дакс притискав до дерева ту саму служницю у блискучих  штанях!

Невже мені привиділося?

Я заплющила очі. Порахувала до п’яти. Знов відкрила.

Так і є! Тільки тепер він не просто притискав її до стовбура, а нікого не соромлячись мацав її за цицьки, гладив її стегна, що хтиво і безсоромно розхитувалися із сторони в сторону. Стара служниця, що йшла мимо з  кошиком яблук, кинула на них байдужий погляд. Таке було враження, що ця мерзенна сцена анітрохи її не здивувала. Неначе вона бачить її не вперше.

Дикий,  неконтрольований гнів миттю  спалахнув під серцем. Йому було мало того,  що він зруйнував мені життя. То він ще й на очах  усіх зраджував мені, майже під самими моїми вікнами!

Як же я могла того не помічати? Ой, лишенько! Невже то через  те, що я була зачарована?

Але ось що дивно… Мені зовсім не було боляче від тої зради. Так, я гнівалася на нього,  на усю  його сім’ю. Але боляче мені не було.

Зовсім не ховаючись,  я вискочила з-за колони й побігла до лісу. Цієї миті мені було вже байдуже, чи побачить мене хто,  чи ні.