Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

13

Але варто було мені потрапити на доріжку, що ледь помітною  стрічкою  вилася серед  лісу, як мене накрила істерика.

Мій світ вже вдруге ось-ось розлетиться вщерть. Вперше це трапилося – коли від мене відмовилася моя родина,  мій батько, бабуся, тітоньки. І вдруге, коли з’ясувалося, що всі чотири роки я жила не в люблячій сім’ї, а серед суцільної брехні та підступного зговору.

А під  серцем в мене ледь жевріє крихітне життя. От що мені робити? Куди податися? Чи зможу я з усім впоратися сама?

Я й сама не помітила,  як чагарник розступився і я опинилася на алеї з чудернацькими деревами. І знову їх стовбури утворювали майже білосніжні стіни, а темні крони створювали стелю,  так схожу на мереживну арку. Але цього разу тут не було так темно, як раніше. Якісь вогники освітлювали мені дорогу і відкидали на стіни-стовбури загадкові зайчики. Я навіть декілька разів замружила очі, зморгуючи сльози. Навіть істерично засміялася, зрозумівши, що то мої  долоні світяться, наче факели.

Що це? Витівки чарівного лісу, чи простий викид  магії, що трапився від шоку? То що ж то виходить, я не така вже й безталанна?

За тими роздумами я й не помітила, як вибралася на галявину. Чепурний будиночок привітно дивився на мене вікнами з  білими мереживними ставнями. Бузок, що нависав над невисоким забором, наповнював повітря чарівним ароматом. І знову,  як і минулого разу сотні різнобарвних  метеликів випурхнули у повітря.

Я завмерла на межі між лісом та галявиною, сумніваючись, чи раді мені будуть у цьому казковому місці. Але назустріч мені вже поспішала схвильована Велма. Здавалося, що її очі зараз  займали майже пів лиця. На довгих  темних віях, немов крапельки роси, тремтіли сльози.

Не питаючи і нічого не роз’яснюючи, вона схопила мене в обійми і пригорнула до себе. Невже вона все знала?

-Про все не знала, -  прошепотіла вона, пригладжуючи розкуйовджене волосся.- Пішли до хати. Я тільки-но смаколики приготувала.

Так, обіймаючись, немов сестри, ми увійшли у двір. Під  деревом вже стояв стіл, вкритий вишитою  скатертиною. Вона виглядала досить старою,  але дуже затишною.

- Сідай сюди, - відьма всадила мене у глибоке крісло-качалку, кинула мені на коліна в’язаний плед. - Я на хвилиночку.

І зникла в будинку. Через декілька хвилин вона з’явилася із плетеною  корзинкою,  повною  запашних  булочок та пузатим паруючим чайником. Потім на столі з’явилися чепурні чашечки. Відьма всілася навпроти мене і почала господарювати.

Якось потихеньку, потихеньку я стала заспокоюватися. Навіть час наче сповільнився. Вітерець ліниво ворушив волосся, час від часу жбурляючи в нас листям, зірваним з дерев. Або пелюстками квітів.

Велма пригощала мене, інколи торкалася моєї  долоні, якось сумно посміхалася і наче чекала чогось. Мабуть,  того часу,  коли я трішки заспокоюся. Нарешті вона вирішила, що настав час поговорити відверто.

- Вибач, Тамарі. Я підслухала твої  думки, поки ти йшла до мене. Доречи,  молодець, що прийшла саме сюди.

- Хіба можна підслуховувати? – пробурчала я,  намагаючись приховати ніяковість. Що саме вона почула?

- Ти так голосно думала, що твій голос звучав у мене в голові,  наче крик. Ти,  мабуть, дивуєшся,  чому так відбувається? Я і сама не до кінця розумію. Знаю  тільки,  що ми з  тобою зв’язані,  і колись я розповім тобі про наш зв’язок більш докладніше. Зараз  перед   нами стоїть зовсім інша задача.  Потрібно захистити тебе від  того вампіруючого сімейства.

- І мою  дитину, - вставила я,  не зовсім розуміючи, до чого вона веде.

Але Велма посміхнулася.

-З твоєю  крихіткою  все буде добре. Вони не заподіють їй шкоди. Принаймні, до народження.

- Чому ти так впевнена? А мені, значить, заподіють?

- Вважаю, що до народження дитинки тобі теж не потрібно турбуватися. Твоя дочка – це їх  кров, і їх  чари на неї  не подіють.

- Про які саме чари ти говориш?

Я подалася вперед, відчуваючи,  що мова зараз  іде не тільки про приворот.

- Колись моя бабуся розповіла мені історію  про ельфійку, що ніяк не могла народити дитину своєму чоловіку. Той чоловік пообіцяв повернути її до батьків, якщо вона не подарує  йому спадкоємця. У відчаї  жінка звернулася до відьми, яка і сказала їй, що вона в тому не винна. Саме її чоловік був покараний безплідністю силами темряви. Повертаючись від відьми, ельфійка зустріла мужчину,  якому не роздумуючи і віддалася.

-Чому ж та відьма не допомогла тій ельфійці? Подейкують,  що ви можете все.

- Ну,  по-перше, не все. І по-друге,  не завжди хочемо це робити. Так от. Ельфійка-таки змогла завагітніти. Але справа у тому, що батьком її сина виявився звичайнісінький чоловік. Людина, розумієш? Без краплі магії  і навіть без натяку на якісь там особливі можливості.

- Ну то й що?

-Та нічого. Синок її  пішов у батька. Навіть квітку причарувати не міг. Навіть іскорки якоїсь не міг видобути. Звичайнісінька людина. Щоб  приховати від чоловіка-ельфа свою  хитрість, їй навіть довелося звернутися до темного мага хоча б  для того, щоб  той вуха хлопчикові зробив схожими на ельфійські. Маг  допоміг хлопцеві. І вуха нові виліпив. І амулет чарівний подарував. Такий, знаєш,  у формі сріблястого кажана.

Велма замовкла, пильно дивлячись на мене. Одна брів її  красномовно поповзла на лоба, хитра посмішка кривила її пухкі губи.

А я раптом пригадала.  У Дакса на шиї висів ланцюжок з  невеличким сріблястим кажаном. Мене ще дуже дратувала звичка чоловіка знімати той ланцюжок та лоскотати ним мене. В мене ж якась дивна реакція була на того кажана – бувало, залишався слід,  схожий на той,  що залишає  гусінь на ніжній шкірі. Мені то, звичайно,  не подобалось. Але чомусь я не могла сказати про те Даксу.

-Пригадала? От і я про це кажу, - посміхнулася Велма.

-Той хлопчик – то Дакс?

-Так,  Тамарі. То про нього ця історія. Хочеш  знати,  що то за амулет? – І сама собі відповіла: - Ти повинна про це знати, сестричко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно