Читати книгу - "Недоступна примха, Ксана Рейлі"

— Ти вже готова? — спитала Кароліна, коли зайшла до мене в кімнату. — Вау! Маєш прекрасний вигляд.

Я глянула на себе в дзеркало та покрутилася перед ним. Коротка біла сукня з білого фатину чудово підкреслювала мою фігуру, а тоненький пояс акцентував тонку талію. Я поправила своє волосся, яке легкими кучерями спадало на плечі, а тоді нанесла на губи блиск. Краєм ока глянула на Кароліну, що стояла у червоній сукні.

— Ти теж, — сказала я та усміхнулася їй.

— Ох, так сильно хвилююся. Як гадаєш, усе пройде добре?

— Впевнена, що все буде чудово. Твій ресторан стане найкращим у цьому місті.

— Я запросила багатьох важливих людей. Не знаю, чи їм сподобається. Їх буде важко здивувати.

— Ну, в будь-якому випадку вони не скажуть нічого поганого тобі в обличчя.

— Це точно! Знаєш, не так і легко витримувати ці лицемірні погляди, але мені ж не звикати. Головне, щоб сподобалося моїм батькам, друзям і тобі.

— Гм, мені стовідсотково сподобається, — сказала я та знизала плечима. — У таких місцях ніколи не була, тому нема з чим порівняти. Ось ти зараз відкриєш ресторан, а що буде далі?

— Ем, тобто? — перепитала сестра.

— Ну... Набір персоналу?

— Так, але... — Кароліна уважно подивилася на мене. — Я зрозуміла, чому ти питаєш. Одразу ж кажу, що ти не будеш працювати!

— Чому?

— Тобі потрібно вчитися, Валентино.

— А ще мені потрібні свої гроші. Я не можу всі чотири роки сидіти на шиї твоїх батьків.

— Гаразд, ми щось придумаємо. Тільки пропоную тобі домовленість.

— Яку?

— Перший курс ти повністю присвячуєш навчанню, а вже з другого почнеш думати про роботу.

— Добре, — погодилася я, бо розуміла, що нема сенсу сперечатися. — Коли ми виїжджаємо?

Кароліна глянула на свій годинник, а тоді відповіла:

— Через п'ять хвилин. Чекатиму тебе внизу!

Я усміхнулася та кивнула, а тоді сестра вийшла з моєї кімнати. Я знову глянула на себе у дзеркало. Незрозуміле хвилювання з'явилося всередині. Чомусь боялася, що Давид теж там буде, але і водночас хотіла цього. Вже декілька днів не могла зрозуміти, що відбувається зі мною. Після того, як він привіз мене додому з нашої нічної поїздки, ми більше не бачилися. Навіть у коледжі Давид не потрапляв мені на очі. Знаю, що сама хотіла, щоб він зник з мого життя, але чомусь все одно завжди шукала його поглядом. Мене образило те, що він так категорично відповів "ні" на моє запитання. Давид навіть не дав мені шансу... Нам не дав шансу! Я намагалася забути про це все, але просто не могла викинути його зі своєї голови. В який саме момент я закохалася в нього? Скільки б не задавала собі це запитання, все одно не знайшла відповіді.

Я похитала головою, щоб викинути нарешті його зі своїх думок. Сьогодні не той день, коли варто згадувати про Давида.

Я швидко взула сріблясті босоніжки на тонкій шпильці та з вузькими ремінцями. Не надто зручні, але дуже гарні. Також взяла маленьку сумочку та кинула туди свій телефон. Я почала спускатися сходами, міцно тримаючись за поручні, щоб не впасти на цих підборах. Так зосереджено йшла, що не помітила на останній сходинці Тимура й ледь не зайшла в нього.

— Вибач, — пробурмотіла я, коли випадково штовхнула його.

— Нічого, — тихо буркнув він.

З чоловіком моєї сестри в нас були дуже нейтральні стосунки. Ми толком і не знайомі з ним, не те щоб говорити про щось. Він чомусь завжди здавався мені надто серйозним.

— Вау! — заговорила Віолетта, коли побачила мене. — Ти як принцеса!

— Ні, — я похитала головою та усміхнулася їй. — Це ти у нас принцеса!

Дівчинка покрутилася у своїй рожевій сукні, а тоді підійшла ближче до мене. Вона показала пальцем, щоб я нахилилася. Я присіла біля неї, а тоді Віолетта обійняла мене та прошепотіла мені на вухо:

— Тобі можна розповісти таємницю?

— Можна, бо я вмію зберігати секрети.

— Тато вчора мені сказав, що у мене буде братик, — тихо мовила Віолетта, — або сестричка.

— Ого! — здивувалася я. — Ем... Ну, мої вітання. Це дуже круто.

— Я така рада!

Віолетта широко усміхнулася, а тоді міцно обійняла мене. Я трохи напружилася, адже досі була під враженнями від почутого. Кароліна що, вагітна? Цікаво, батьки знають? Чи вона хоче про це розповісти сьогодні усім? Віолетта відпустила мене, а я вирівнялася та поправилася свою сукню. Якраз у цей момент дядько Віталій сказав, щоб я сіла у його автомобіль.

Я вийшла на вулицю та одразу ж швидко попрямувала до авто. У тонкій сукні було надто холодно. Їхали ми недовго, але я чомусь сильно хвилювалася. Щось непідвладне контролю оселилося всередині. Згодом ми зупинилися біля досить великої сучасної будівлі.
Я ніколи не була на таких заходах, але здавалося, ніби це якийсь справжній бал.
Ми зайшли всередину ресторану, а я ледь рота не відкрила від цієї краси. Тут було настільки неймовірно. Стіни в чорно-білих тонах зі сріблястими та золотистими пасмами, наче хтось фарбу провів великим пензлем. На підлозі була дорога блискуча плитка, а всюди розкладені столи та стільці. Щоразу людей збільшувалося. Усі підходили до Кароліни та вітали її. Я ж стояла в куточку, адже відчувала себе ніяково.

В поле мого зору потрапила Тася. Вона усміхнулася мені, а я одразу ж попрямувала до неї. Сьогодні дівчина була одягнена в коротку чорну сукню з відкритою спиною. Незвично було бачити її саме в такому образі, адже так вона мала значно серйозніший та доросліший вигляд.

— Доброго вечора! — привіталася я до батьків Тасі, бо не була ще з ними знайома.

— Мамо, це Валя, — сказала дівчина до своєї старшої копії. Вони були так сильно схожі. — Я тобі розповідала про неї, пам'ятаєш?

— Звісно, пам'ятаю! — жінка мило усміхнулася мені. — Приємно познайомитися.

— Ми відійдемо, — мовила Тася і потягнула мене в якусь сторону.

Ми пройшли через усю залу, а тоді вийшли на терасу, де не було людей. Тася витягнула свій телефон і почала щось шукати в ньому.

— Що ти робиш? — поцікавилася я.

— Хочу тобі дещо показати, — сказала вона, а тоді передала свій телефон. — Дивись!

Я побачила історії в Інстаграмі Ліси, Віталіка, а також Каміли. Здається, це була якась вечірка, чи щось таке.

— І що? — спитала я, коли віддала телефон Тасі.

— Нам потрібно туди! — голосно відповіла дівчина. — Я говорила з Лісою і вона казала, що це одна з найкращих тусовок, на якій вона коли-небудь була.

— Чим ця вечірка відрізняється від інших?

— Не знаю, але хіба це має якесь значення? Якщо Ліса каже, що там круто, значить так воно і є. До того ж це в найкращому клубі нашого міста, а я там ще не була. І... — Тася показала на себе. — Не для цього святкування я так одягнулася.

— Гм, я помітила. Тобі, до речі, дуже личить.

— Хочу дещо змінити в собі. Мені треба стати серйозною, Валю. Ці мої жарти й всяке таке нікому не потрібне. От кому я сподобаюся? Треба бути такою як Каміла, чи Ліса.

— Ем, а чому ти згадала про Камілу? — спитала я та трохи насупилася.

— Ну, це у неї закохані два найпопулярніші хлопці в коледжі, а не у нас з тобою.

— Тасю, я дещо в тебе спитаю, гаразд? Але ти тільки не реагуй на це дуже різко.

— Добре, — погодилася дівчина та уважно подивилася на мене.

— Це ж Віталік, правда?

— Що Віталік?

— Той хлопець, який тобі подобається?

— Що за дурниці? Ні, звісно ж! — Тася почала сміятися, а потім замовкла та важко видихнула. — Це так помітно?

— Трохи, — відповіла я. — Розумію, що серцю не накажеш, але тобі не здається, що він... Він надто поганий для тебе.

— Здається! Я намагалася покінчити з цією дурною закоханістю, але нічого не виходить. Тільки Віталік навіть не звертає на мене уваги. Я для нього лише нав'язлива подружка його молодшої сестри. Треба знайти когось іншого, щоб нарешті позбутися тих тупих почуттів.

— Так, ти маєш рацію, — тихо сказала я. — Треба знайти когось іншого...

— Гаразд, я піду до своїх батьків, але через годину зустрічаємося тут і йдемо звідси. Не варто пропускати таку вечірку. Може, я там зустріну свою долю. Або ж ти свою.

Тася усміхнулася і попрямувала до зали. Я ж обійняла себе руками та підійшла до поручнів, що загороджували терасу. Глибоко вдихнула, намагаючись розвіяти свої дурні думки. В один момент здалося, що дійсно краще спробувати закохатися в когось іншого, аби забути про Давида. Він же сам сказав, що ми не можемо бути разом.

— Все нормально? — раптом за моєю спиною з'явилася Кароліна. — Ти чомусь тут одна стоїш.

— Так, усе добре, — відповіла я. — Тебе уже всі привітали?

— Я втомилася усміхатися в обличчя тим лицемірам, — сказала сестра та закотила очі. — Тобі тут нудно?

— Я ж тільки прийшла. Думаю, що потім буде веселіше.

— Не буде. Повір, я це прекрасно знаю. У твоєму віці хочеться на вечірки, а не ось це. 

— Тася запропонувала мені піти з нею в один клуб, але...

— Тоді йди, — сказала Кароліна й уважно подивилася на мене. — Тобі не обов'язково бути тут. Я рада, що ти все ж прийшла, але прекрасно розумію, що тут не надто весело. Ти хочеш піти туди?

— Не знаю, — відповіла я та знизала плечима. — Мабуть. Ти не образишся?

— Ні, звісно ж.

— Добре, — я усміхнулася їй. — Ем, тебе можна ще з дечим привітати. Віолетта мені проговорилася. Ти вже батькам сказала?

— Ем, ти про що?

— Про те, що у тебе буде дитина.

— Що? — перепитала Кароліна, насупившись. — Це ще звідки взялося?

— Віолетта казала, що Тимур їй розповів. Це хіба не так?

— Ні, я не вагітна. Мабуть, Віолетта не так зрозуміла. Треба її зупинити, бо вона зараз це всім розкаже.

Кароліна побігла в зал, а я лише засміялася. Хоча стало й трохи сумно, бо я навіть зраділа такій новині. Я витягнула свій телефон і вирішила теж переглянути історії в Інстаграмі. В одному з відео Віталіка помітила Давида, а біля нього надто близько сиділа Каміла. Він ще й усміхався, дивлячись на неї. Якась незрозуміла злість з'явилася всередині, наче ревнощі. Я декілька разів поверталася до цієї історії, і мені захотілося показати йому, що я не збираюся побиватися за ним. Більше не поведуся на його тупі ігри. Я подивилася у небо, міцно стиснувши поручні.

— Мила сукня, — раптом заговорив біля мене незнайомий жіночий голос. Коли я повернула голову, то побачила високу красиву жінку в елегантній бордовій сукні. — Вибач, якщо я завадила тобі. Просто це єдине місце, де можна розслабитися.

Вона витягнула з сумочки запальничку та підпалила цигарку, що була в її руці. Я деякий час просто дивилася на цю жінку і не могла відвести погляду. Вона глянула на мене своїми темними очима, а вони мені чомусь здалися такими знайомими.

— Не проти, якщо я тут палитиму? — спитала вона.

— Ні, — тихо відповіла я. — І так вже планувала йти звідси.

— Знаєш, я теж люблю бути наодинці, щоб просто подумати. Насправді я не дуже часто дозволяю собі це, — вона кивнула на цигарку, — але інколи є такі дні, коли хочеться.

— Зрозуміло.

— Щось ти не дуже балакуча.

— Ну, ми ж з вами не знайомі. Взагалі мені час уже йти. І знаєте, терпіти не можу запах цигарок. Надто багато неприємних спогадів.

— У мене теж, але я люблю до них повертатися, — сказала жінка та уважно подивилася на мене. У мене аж мороз пройшов по тілу від її погляду. — Коли наші внутрішні монстри оживають в голові, то вони роблять нас сильнішими. Ти згадуєш те, що пережила і будь-які проблеми здаються дрібницями. Ох, сонечко, не хочу, щоб ти думала, що я якась божевільна. Просто щойно зустріла тут коханку свого чоловіка. Ти б бачила, як вони намагалися вдавати, що зовсім не знають одне одного.

— Мені шкода... — тихо сказала я, бо не знала, що говорити у такій ситуації.

— Валь! — голосно сказала Тася та підбігла до мене. — Я вже поговорила з батьками, а ще Ліса дзвонила. Вона чекає на нас. Ходімо!

Дівчина схопила мене за руку та різко потягнула до виходу. Я навіть не встигла дізнатися, хто ця жінка, з якою я розмовляла. Вона така дивна, але я помітила в ній певну схожість з собою. Здається, її доля теж була жорстокою. Мабуть, лише б вона змогла мене тут зрозуміти...

Коли ми їхали в таксі, Тася весь час показувала мені відео з тієї вечірки. Як тільки в кадри потрапляли фрагменти з Давидом і Камілою, мені одразу ж хотілося відвернутися. Невже я справді ревную його? Ні! Це точно не ревнощі! Від думок мене перервав звук вхідного повідомлення. Я побачила, що воно було від Паші. Декілька простих запитань, на які я відповіла, а потім... Потім я зробила те, про що, можливо, пошкодую. Я запропонувала йому піти зі мною на цю вечірку. Частинка мене думала, що він відмовиться і, мабуть, я таки хотіла, щоб Паша зробив це. Але ні! Він все ж погодився...