Читати книгу - "Купи мене, Катерина Дако"

Озирнулась на всі боки.

Просто спальня, з якої двері ведуть у вбиральню та ванну.

Так. Ще величезне ліжко, туалетний столик із кріслом, знову портьєри, тільки тепер темно-бежеві...

У ванній точно не сховатися, все прозоре. Та й на холодній кахлі босими ногами довго не постоїш.

За портьєрою – теж не буду. Якось у мене не склалося з ними вперше.

Отже, можна під ліжко. Найпростіший варіант, але й знайдуть одразу. А хотілося хоч невелику паузу.
Може, в вбиральні? Хоча, що там ховатись. Голі полиці та невеликі висувні ящики. Ну хіба що за дверима.

Або ось, наприклад, під столом можна. І крісло присунути, щоб було ще гірше видно...

Натомість сидячи. Вже плюс. І на килимовому покритті.

Неелегантно заповзла під стіл на ногах, що так і не стали більш твердими. Трохи зсунула сміттєвий кошик для паперів, заслонивши ним ноги. Та й крісло притягла впритул.

Ну що ж, сподіваюся, хоч невелика перерва у мене є...

І справді, просиділа так досить довго.

З коридору спочатку продовжували доноситися віддалені звуки сексу на сходовому майданчику, потім, після якогось зовсім нелюдського чоловічого гарчання і кількох схлипів все затихло.

Почула кроки коридором. Незрозуміло, чи легкі чоловічі, характерні для справжнього мисливця, чи важкі жіночі, як у пораненої дичини.

Та й що мені з них? Пройшли повз - і на тому спасибі...

Потім не було чути нічого. Знову кілька разів кроки.

Але весь час не зупиняючись напроти цієї кімнати. Я навіть встигла трохи заспокоїтись. Хоча мені ніяк не вдавалося внутрішньо зігрітися, вгамувати те пронизливе тремтіння, яке з'являлося при спогаді, що я віддалася за гроші.

І тут сам факт мінету незнайомому мужику, та й його грубість, відходили другого план. Порівняно з тим, що я просто стала занепалою жінкою. Продалася. Так, хай не за копійки, хай тільки на ці вихідні, але все ж...

Час йшов, ніби гумовий. Я не розуміла, чи багато вже пройшло, чи мало. Зі мною іноді так було, коли я втрачала рахунок часу. Але найчастіше – у щасливі хвилини життя. Наприклад, коли возила молодшого брата Дімку на стайні, де він займався кінним спортом.

І тоді для нас двох час справді переставав існувати. Я насолоджувалася природою, розумними прекрасними тваринами, захопленим поглядом Дімки та відчуттям свободи від усіх турбот.

Він захопився верховою їздою мало не з дитинства, чомусь вирішивши для себе, що коні – його пристрасть. І вона не зникла до десяти років, а тільки міцніла дедалі більше. 

І ми з мамою всіляко допомагали йому займатися тим, що тепер було вже не просто захопленням.

Двічі на тиждень із ним їздила мама, і один раз – я. І ось ці щотижневі поїздки до передмістя стали якоюсь віддушиною для мене в моєму метушливому, але все одно одноманітному житті.

Дивно, що думки про почуття свободи, що я завжди відчувала в такі моменти, з'явилися в мене саме зараз. Тоді, коли я була розчавлена ​​і пов'язана обставинами, які штовхнули мене на таку принизливу авантюру.

Повернулася з думок та спогадів у сувору реальність. Дивно, що мене й досі не знайшли.

З мого укриття мені було видно половину ліжка та шматочок вікна. А вхідні двері – ні. Краще б навпаки. 

Ще раз озирнулася на ідеально застелену поверхню простирадла. Цікаво, а покоївки тут є? Ось перекидається хтось з кимось на такому сексодромі, явно ж не стане сам перестилати. І тоді – що? Як покоївка дізнається, що треба прибратися?

А, вони ж говорили про камери. Виходить, є хтось, хто спостерігає за цим борделем, і роздає вказівки обслуговуючому персоналу.

Від думки, що на мене дивився ще хтось, крім мого шефа, стало зовсім гидко. Хоча...

Потрібно просто про це подумати з іншої позиції. Що це і для моєї безпеки теж. А раптом мене прив'яжуть так, що не зможу вирватися. І не зможу натиснути кнопку...

Ні, краще нехай дивляться. Чи мало тут збоченців? Бракувало ще залишитися без допомоги...

Думаю, той, хто сидить за пультом, такого на своєму віку надивився, що звичайним, хай і грубуватим, мінетом його вже особливо не здивуєш.

З коридору знову почулися кроки. І голоси...

Голоси!

Тобто мисливець не один...

- Давай тут пошукаємо, - сказали прямо навпроти моїх дверей.

Я завмерла, знову, як і вперше, забувши про дихання. Може, пронесе...

Але не пронесло. Хтось пройшов углиб кімнати, зупинившись буквально за крок від мене, між ліжком та столиком.

Виникла пауза... Я так само майже не дихала. Ну, будь ласка... Ну...

Напевно, мисливець заглядав у цей момент під ліжко.

Ну, нехай вони вже йдуть далі...

Від напруги стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. Але болю я не відчувала. Тому що зараз знову, як і за портьєрою, вся перетворилася на слух. Намагалася по найменших шорохах, та просто по коливанню повітря вловити та вгадати, де зараз мисливець.

- Та що тут шукати? Тут же тільки під ліжком і можна сховатися, - промовив голос майже поряд зі мною. - А там пусто...

І я мало не поперхнулась повітрям, почувши його. Тому що голос цей належав...