Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

— Я вже намагалася, — каже вона. — Написала їм листа, бо так мені порадили в управлінні… Однак, схоже, штрафу ми не уникнемо.

— Піди туди ще раз, будь ласка! Піди, не знаю, поговори з начальником!

— Гаразд, — погоджується мама. — Я спробую ще.

Вираз обличчя в неї справді пригнічений.

У мене знову бронхіт, я майже переконана, що це через котів. Хоча, кажуть, стрес може так підкошувати, а мене дуже рознервувало побачене в «Зеленій будці». Бо я не знаю, сказати про це батькові, чи ні. Мені ця сцена снилася сьогодні, вона чітко врізалася в пам’ять і відтворилася знову, наче я там була. Долоня на долоні, рука, що відгортає пасмо волосся. Може, не казати батькові, може, поговорити з Мартою? Зараз, коли я вдома, вона весь час поруч. Ну, майже.

Вона піклується про мене, але рівно настільки, скільки потрібно, щоб тато не чіплявся. Приносить мені сніданок, обід і вечерю. Приблизно так, як приносять їжу в’язням: приносить повне, забирає порожнє, ще ліки на блюдечку — і все. Не посидить коло мене й хвилинки.

Я приймаю антибіотики й мені вже помітно краще, набагато краще, ніж було кілька днів тому. Думаю, що в понеділок я вже нормально піду до школи. Я налаштована оптимістично, навіть мокротиння, яке я відкашлюю, вже не таке зелене й гарячка спала. Тільки цей тягар, десь усередині, тягар таємниці. Таке й справді може добити.

Я чатилася сьогодні з Феліксом, він сказав, що його мама повернулася. Чудово. Якби він знав, як шалено я йому заздрю. Але він не знає, бо я не розповідала, що моя мама померла. Чому я йому не сказала? Просто не було нагоди. Якось так воно є, що я волію, аби люди не знали. Тоді можна вдавати, хоч трошечки, що в мене досі є мама. Він жаліється, що його мама стримана й небагатослівна, але якби її взагалі не було, тоді б він побачив, як це. Я рада, що в мене принаймні тато є. Колись я познайомилася з такою дівчиною, у котрої обидвоє батьків загинули одночасно в аварії. І тоді я подумала, що мені таки пощастило.

Чую, як у дверях клацнув замок, Марта, напевно, кудись пішла, може, навіть знову зустрітися з тим типом. Я йду побавитися з котами. Не роблю цього при Марті, бо вона кричить, що мені це шкідливо через алергію.

Льолек щойно мене бачить, починає дуріти. Крутиться довкола власної осі, мабуть, демонструє, що може спіймати власний хвіст. Виставляється, наче я кицька, чию прихильність він намагається здобути. Болек традиційно лежить на канапі й ласкаво дає себе погладити. Я кашляю. А що буде, якщо виявиться, що я справді маю гостру алергію на них? Треба щось вигадати. Може, є якісь варіанти. Вирішую попросити тата взнати, чи на котів можна якось відалергенитись. Це вже, здається, п’ятий бронхіт протягом року. Треба щось робити, аби мені стало краще. Бо котів я не віддам, вони для мене — як люди. Не уявляю, щоб я могла жити без них.

Знову чую скрегіт ключа в замку. Це тато.

— А ти чому не в ліжку? І де Марта?

— Не знаю, тату. Я щойно прийшла до вітальні перевірити, як коти. Мені нудно.

— А обід?

Сьогодні неділя, а недільний обід — це святе.

— Чи не зарано обідати? Я, наприклад, ще не голодна. Може, Марта пішла в магазин, — припускаю.

Тато дістає телефон і дзвонить їй, але Марта не відповідає.

— Гм, дивно.

— Не переймайся, тату, зараз передзвонить, напевно, вона в магазині й не чує або саме розраховується біля каси.

Ми сидимо так з годину, тато кілька разів телефонує до Марти, і вона весь час не відповідає. А він сильно нервується. Тепер я тим більше не знаю, що робити — сказати йому чи ні. Якщо скажу, він собі уявлятиме невідомо-що. Якщо не скажу, він і гадки не матиме, що вона зовсім не пішла в магазин, натомість думатиме, що щось сталося. Це складно. Оптимізм оптимізмом, але не в кожній життєвій ситуації він однаково корисний.

— Ой, тату, — кажу. — Не переймайся заздалегідь. Зрештою, ми не знаємо, де вона. Зустрілася з якоюсь подругою й забула про все на світі. Адже ти теж іноді повертаєшся пізно, навіть у суботу.

Тато зітхає.

— Особливо в суботу. Ти навіть не уявляєш. Усі ці художниці конче хочуть працювати в суботу, бо на тижні вони вчаться й мають купу різних справ. А я сиджу, як ідіот. Сьогодні в мене вийшло звільнитися раніше. Винятково.

— Ну, але ж Марта про це не знає. Засиділася з якоюсь подружкою і все, або в кіно пішли. Ходімо, приготуємо обід з того, що є, їй буде приємно.

Не знаю, чи правильно я вчинила. Але інтуїція підказує мені взагалі не втручатися в це, особливо враховуючи, що я поняття не маю, що сталося.

Тато робить різото. Це така страва, яку можна приготувати завжди й із будь-чого. Потрібен рис і те, що є під рукою: солодкий перець, горошок, кукурудза. Ми знаходимо багато такого в шафці. Ще трохи чекаємо на Марту, але тато вирішує таки поїсти. Зрештою, у нього на руках дитина, хвора й смертельно голодна. Я навіть з апетитом їм різото. Він не дуже.

Марта повертається аж увечері. Каже, що була в кіно з подругою, а потім вони пішли перекусити. І вона думала, що тато повернеться пізно. На її щоках рум’янець, і я не вірю жодному її слову. Я просто знаю.

Минає наступний тиждень — переважно в контексті маминих спроб з’ясувати питання рахунку за електрику. Вона пише якісь апеляції, але це зовсім не