Читати книгу - "Чорний хліб"

— І пішла? — засмучено спитала заступниця з виховної роботи. Куций уже втомився розмовляти — він тільки хитнув головою й пошкрябався далі, про всяк випадок затуляючи собі рота, щоби не наригати на урочистому зібранні. Ніна Іванівна дивилася йому вслід й обіцяла собі кинути пити.

Для них обох це був останній Новий рік на «двійці»: Куцого весною було звільнено за те, що в його зміну хтось відрізав голову бригадирці Бєлугіній і поставив на столик днювального, а сама Ніна Іванівна незабаром проковтнула разом із солянкою уламки леза, сильно порізала собі шлунок зі стравоходом і комісувалася за інвалідністю.

Частина третя

1

У похилого віку мало плюсів, але дещо таки є: одну з дівчат зустрі­чали батьки на машині й так розчулилися, що запропонували когось підкинути до станції Потьма. Лилєкей була найстаршою з восьми жінок, яких щойно звільнили, тому саме вона запхнулася на заднє сидіння маленької машинки, поруч із дівчинкою з другого загону, яка плакала. А ті шестеро лишилися шукати нічлігу в Явасі. Бозна, як вони його знайдуть у цім забитім селищі, ще й у новорічну ніч, але її це вже не цікавило.

Автомобіль, заповнений заплаканими людьми, рушив, Лилєкей повернулася до вікна, аби хоч подивитися на селище, у якому вона відбула останні вісім років. Але там лише промайнуло кілька вогнів, опісля чого настала абсолютна темрява. Обертатися до салону їй не хотілося, тому вона продовжувала вдивлятися в померки, сподіваючись побачити хоч щось — собаку, кішку, старе колесо.

Та в цім великім ШІЗО, здавалося, все вимерло — машина стрибала на ямах, а Лилєкей вдивлялася в нікуди, прислухаючись до себе. Скільки років вона мріяла про цей момент і скільки разів намагалася уявити, як це буде! У мріях сяяло сонце, а в обличчя віяв свіжий вітер, насправді ж тільки морок і жодних відчуттів — відбула термін там, тепер відбувай наступний тут.

Коли вони зупинилися у Потьмі, лишалося кілька годин до свята. Сльози батька вже висохли, він не запропонував допомоги — спитати на станції, коли буде потяг, чи просто піднести речі й пересвідчитися, що станцію відчинено. Нічого такого — висадив на зупинці, побажав усього найкращого та й поїхав собі. Ну та нехай, усе ж ці люди їй і так допомогли.

Речей було мало, й усі вони поміщалися у великій картатій сумці, навіть із запасом, — усе тепле на собі, а там тільки трохи білизни, пачка твердих пряників, пара пачок грузинського чаю, кип’ятильник, власна кружка з цеху худож­ніх робіт — ніби все. Найцінніше було в мішечку, що висів на грудях — десять з половиною тисяч рублів, які нарахували їй за всі роки, довідка про звільнення засудженої та проїзний документ, що гарантував їй безкоштовне прибуття до міста Анадир.

Тямущі люди стверджували, що ця ксива діє за наявності вільних місць і все залежить від доброї волі кожного залізничного начальника — він може спокійно відмовити, може знайти сидяче місце лише до наступної станції, а може дати гарну полицю, де можна буде спати цілу ніч, ще й далеко проїхавши.

Станція Потьма, як виявилося, працювала всю ніч, але електричка на Саранськ буде тільки зранку й долю місця міг вирішити тільки черговий, а він спав. Проте їй дозволили лишитися всередині — п’яний контролер навіть показав, де можна набрати води, а де в залі є справна розетка для кип’ятильника.

Він пив з двома подружками й одним міліціонером біля штучної ялинки, яка стояла поблизу каси. Компанія розклалася на лавочках очікування, посунувши до них письмовий стіл, на якому стояв маленький телевізор з гнучкою антеною. Жінки гучно реготали, міліціонер обіймав їх по черзі й погрожував затриманням у разі поганої поведінки. Коротше, їм було весело, а Лилєкей подумала, що приблизно в такій само компанії могла б сьогодні зустрічати Новий рік і на зоні, якби пощастило, — телевізор дозволявся тільки тим загонам, що виконали план.

Але пощастило ще більше — вона була на волі й чому б це не відсвяткувати нарешті? Лилєкей сіла заварювати чифір, посмоктуючи пряника — твердого, наче камінь. Компанія час від часу поглядала на неї, розуміючи, звідки прибула ця жінка: тут щодня бачили звільнених, а ще частіше родичів, що приїздили на побачення, — здавали їм житло, годували, возили. Станція жила з зони, так само як і Явас.

Веселий контролер навіть підійшов і запропонував «плеснути спиртяги на чифірьок», але вона відмовилася — алкоголь у її випадку був зайвим. Проте чифір ліг на душу так, як треба, — Лилєкей витягнула ноги й кумарилася, вона зазвичай у такому стані задоволено подорожувала уявними тундрами, ведучи за руку маленького хлопчика, якому все було цікаво: де живе великий умки, чому сонце то стирчить постійно, то зникає надовго?

Не відразу, але їй вдалося-таки вивести себе на мріяний маршрут, але звідти її знову повернув невгамовний конт­ролер, який цього разу вимагав, щоби вона з усіма послухала куранти й зустріла Новий рік як слід. Ось тобі й перша ознака волі — у неї нарешті був вибір: підійти чи ні?

Взагалі-то можна було й поставити чолов’ягу на місце парою слів, але вона перебувала в теплому приміщенні саме з його дозволу, тому Лилєкей підвелася, підійшла до столу, старанно вислухала урочисті дзвони, цокнулася з усіма кружкою, умилася в туалетній раковині, після чого заснула на лавочці, але жодних приємних подорожей вже не побачила.

Маленький вусатий черговий прокинувся о четвертій і ринувся надолужувати проспане — він випив кілька «штрафних» і почав з міліціонером бавитися хлопавками. Від цього гуркоту Лилекєй остаточно прокинулася, підірва­лася з твердого ліжка й кілька секунд намагалася зрозуміти — де це вона, що сталося й куди ховатися?

Жінки спали на сусідніх лавках, але теж прокинулися й повернулися до святкування з новими силами. Згодом з’ясувалося, що перша електричка на Саранськ буде за півтори години та що проїзний документ не знадобиться — контролери зазвичай на святкові потяги не заходять, бо не в змозі, тому вона може спокійно їхати, не побоюючись перевірок.

А щоби їй їхалося приємно, контролер від себе подарував їй ковдру, яку, за його словами, минулого тижня вкрали з літерного СВ, — нова річ, імпортна, тепла й легка. Не факт, що наступного дня він був так само ласкавий, але у свята можуть траплятися дива будь-якого розміру й ґатунку.

2

Електричка була майже порожньою — окрім Лилєкей, у вагоні сиділа тільки молода жіночка з грудним немовлям. Воно все плакало, але мама довго носила його проходом і нарешті вгамувала. Володарка нового покривала спробувала заснути, й жорсткі полиці їй би не завадили, але бага­торічна звичка прокидатися рівно о шостій ранку не надавала такої можливості.

Так само, за розкладом, прокинувся й голод, його вгамувала парочкою пряників, які знов-таки доводилося смоктати — зуби почали випадати ще у першій зоні й, схоже, збиралися робити це до останнього. Лікарка казала, що можна вже поставити штучну щелепу, але зважитися на це не було сил — колись потім.

На одній зі станцій зайшли двоє хмільних чоловіків, вони продовжували щось гучно з’ясовувати між собою, і дитина знову почала плакати. Лилєкей миттєво відчула ненависть до прибульців, підвелася з імпровізованого