Читати книгу - "Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара"

Вчений жив, як виявилось, не далеко від того місця. Хатина нічим не виділялась з поміж інших. Хіба що вигляділа не такою охайною і старішою. Якщо взагалі можна так виразитись, бо навколишні будинки були далеко від охайності по моїм міркам. Двохповерхові будинки з дерева, яке вже лущилось. З великих дірок було видно жучків, які потроху з’їдали дім зсередини. Сумно було бачити такі занедбані будинки. Попрощавшись і подякувавши добродію, ми підійшли до дверей. Я заніс руку щоб постукати.

– 

Чого це вам треба від мене? – пролунало десь згори. Піднявши голову Я побачив парубка, з виду не старшого за мене. Хоча мене тут теж молодо сприймають. В нього була довга борода, яка плелась колоском і хустка на голові. Рукава сорочки закочені. Сам він своїм видом не скидався на вченого. Я з недовірою поставивсь до нього, але іншого вибору в нас не було. До того ж лише зустрічають по одягу.

– 

Нам потрібно з вами поговорити. Кажуть ви знаєтесь на старих менанізмах.

– 

І справді знаюсь. Для чого вам?

– 

Це делікатна справа і обговорювати її на вулиці не зручно.

– 

Я не дуже люблю щоб незнайомці снували по моєму дому. В людей є погана звичка все мацати своїми брудними руками.

– 

Я прилетів сюди з далеких Земель. Моя небесна колісниця розбита. Я шукаю спосіб вибратись звідси.

– 

Небесна колісниця, кажеш. Добре, заходьте. Там відчинено.

Ми відчинили двері і зайшли. Перед нами постало оселя цього не дуже «люб’язного» парубка. Хаос. Це перше що прийшло мені в голову в той момент. Думаю, у Вѣдани була таж думка. Куча паперів з записами лежали на столах. Якісь тубуси стояли в кутку. Куча деталей розкиданих по всій, точно не заню чи можна це так назвати, майстерні. Ось до нас спускався сам хазяїн цього безладу.

– 

Вибачте, що тут не прибрано і такий гармидер. Коли весь час проводиш за пошуком способу зв’язатись з нашою прабатьківщиню, не дуже є час на прибирання…

– 

Ви сказали прабатьківщиною? Що саме ви мали на вазі? – запитав Я. Невже він теж не звідси. Може він такий же мандрівник, як і Я.

– 

Так вам не почулось. Вони зможуть нам допомогти. Розумієте, раніше була технологія, за допомогою якої, можна було тераформувати. Мм. Змінювати клімат. Ні. Пристосовувати Землі під людей. Це б стало спасінням для нас. Люди змогли б виправити те, що накоїли, привести природу в гармонію і зупинити оледеніння.

– 

Це можливо? Зв’язатись з кимось?

– 

Цілком. Це єдиний… – На мить він замовк і подививсь до низу. Прямо на нього дививсь вовк і уважно його слухав. Мені здається, лише зараз він помітив велику фігуру хижака, за моєю спиною. Спочатку був страх. Воно й не дивно. Але потім… – Це, вовк?

– 

Так. – Підтвердив Я.

– 

Як цікаво… Отже, єдиним варіант, тому що для відтворення того самого прибору для зміни погоди мені не вистачає знань і матеріалів. Деякі з них просто не можливо створити при даному розкладі. – Його ніяк не стіснила присутність вовка в його домі.

– 

А ви б могли полагодити транспорт?

– 

Можливо. Ви казали за небесну колісницю…

– 

Так. Саме її. В додачу цілий флот переселенців зараз в вашій сонячній системі. І в нас на борту якраз є ці прибори. Якщо ви допоможете нам, то Я обіцяю дати кілька таких. – Від моїх слів в очах вченого загорівся вогонь.

– 

Повторіть. – тихо промовив він. – Небесну… тобто… Ви звідти і кажете правду? Ви, обоє…

– 

А ви мені не повірили з першого разу?

– 

Звичайно ні. Хто міг вже давно полетів з цієї Землі.

– 

Тільки Я нетутешній. І мені сподобалась ваша ідея. Нам просто необхідний зв’язок. Нещодавно стався напад. Злочинці в чорних масках і на віманах забрали в полон її батька. Я сам тут не з доброї волі. Мою колісницю пошкодили і Я вимушений був зробити аварійну посадку. Мій народи подорожує вже багато років і зараз стоїть на орбіті близь Землі Перуна…

– 

Цілий небесний флот неподалік Мідгарда! Це чудово! Продовжуйте.

– 

Я повторюсь, мене збили, коли Я розвідував, чи є ще тут хтось. Я підозрюю, що тут неподалік є база кощеїв.

– 

Цих сірих! Ха. Їх вже давно ніхто не бачив. Хоча… Все можливо.

– 

То ви нам допоможете? – запитала Вѣдана.

– 

Так, перше правило. Не називати мене на ви! Це мене виводить з себе. Ідіть за мною. Тварину можете лишити тут. Біля печі досить тепло.

Ми прослідували за цим диваком. Я показав Вовку де він може розміститись. Йому сподобалось його місці. Я б теж не відмовивсь посидіти біля теплої печі. Він підійшов до столу з картою. Я зрозумів, що ця карта відображала навколишню місцевість. На ній були відмічені якісь місця.

– 

Ось, дивіться. – Він вказав на карті місце, десь в горах. – Оце місце. Судячи з записів тут знаходиться зв

’язковий пункт. Звідти ми зможемо відправити послання, або й так зв’язатись з твоїм флотом. Я надіюсь, ти ж знаєш їхню частоту?

– 

Так вона записана в мене на наручі.

– 

В тебе є наруч! Це просто чудово. Не доведеться проводити складні маніпуляції. Тим більше, що сам процес ручного налаштування записаний на моєму. А він, нажаль, розрядивсь. Хоча, якщо вірити тим записам, там же міститься потужне поле підзарядки. Вона має його запустити.

– 

В тебе теж є наруч?

– 

Так. Я сам його розробляв давним-давно. Але постійно удосконалював. Дай подивлюсь на твій.

Я простяг свою руку. Спочатку він просто подививсь. Потім почав крутити мою руку. Він добре знав, що робить. Спочатку запустив основний стіл. Потім почав перегляд записаної інформації, в якої був відкритий доступ, звісно.

– 

Чудово. Зроби копію карти, щоб не носитись з цією. Вона займатиме занадто багато місця. Даю вам час до завтра, щоб зібратись.

– 

Ми вже зібрані. Хоч зараз вирушаймо. – Сказала Вѣдана.

– 

Сажіть, ви…

– 

Не називай мене на ви. Краще просто, Борода. Мене всі так називають.

– 

Добре. Ти зможеш знайти мого батька? Я навіть уявляти не хочу, що з ним можуть зараз робити.

– 

Не переживай, дитя. Коли ми викличемо допомогу, вони зможуть просканувати