BooksUkraine.com » Детективи » День попелу 📚 - Українською

Читати книгу - "День попелу"

156
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "День попелу" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 62
Перейти на сторінку:
рухався.

— Можливо, це був хтось із ваших робітників?

— Пильнуйте за словами.

— Я завжди пильную за словами. Мені за це платять. І зараз я поставив вам запитання.

Мюллер зволив витягти одну руку з-під пахви і втомлено нею змахнув.

— Думайте, що завгодно, мені начхати. Я можу поручитися за кожного з моїх хлопців, а якщо вам цього не достатньо, перевірте їхні алібі. Із сьомої до дев’ятої вечора ми всі були тут, у церкві святого Франциска. Ми відстали від графіка.

— А посланці?

Довгов’язий щиро розсміявся.

— Убивство — це не в їхньому стилі. Я ніколи не бачив, аби хтось із Маєтку дратувався чи проявив найменшу грубість. Хай там як, а на Самюеля ніхто не наважився б замахнутися. Для них він був наче святий.

— А я думав, що в них немає лідерів.

— Їх і справді немає, і Самюель нічим не керував. Але він був офіційним намісником Господа. Це давало йому не владу, а... вирішальний вплив.

Ньєман змінив курс:

— У каплиці посланці працювали разом із вами?

— Могли б. Вони добре знаються на цій справі. Але з ними забагато обмежень. Їм не можна торкатися певних матеріалів, вони не люблять електрики...

— Що ви про них думаєте?

— Хороші люди. Гідні довіри.

Невеличка провокація на доріжку:

— Вас не бентежить їхнє сектантство?

— Вони знайшли свій шлях. На здоров’я. У нас із ними завжди були хороші стосунки.

— А з Самюелем?

Мюллер відповів не одразу. Його круглі очі втупилися в якусь точку між двох колон.

— Він нас задовбав.

— У якому сенсі?

— Він наглядав за реставрацією. Справжній маніяк. Ми сварилися, але це ніколи не заходило далеко. Це суперечить їхнім принципам. Зрештою, він теж непоганий мужик.

— О котрій він зазвичай приходив до вас?

— Часто під вечір. Перед тим, як ми їхали.

— Але в день своєї смерті він не прийшов.

— Так. Мабуть, через збір винограду. Вони зашиваються.

Мюллер глянув на годинник — цей допит починав йому набридати.

— Що ви можете сказати про фрески на склепінні?

— Нічого. Такі речі реставрую не я.

— А хто цим займається?

— Макс Леманн.

— Де мені його знайти?

Мюллер підняв очі.

— Нагорі. Він також тут працює.

Оце так пощастило.

— Можна попросити його спуститися?

— Ні. Він реставрує мозаїку. Мусить працювати, поки не висохла штукатурка.

Ньєман поглянув на стіну з пластикового тенту. За ним виднілася складна система алюмінієвих брусів.

— Є у вас люлька чи щось таке?

22

Люльки не було. Але, за словами Мюллера, нагору легко було видертися риштуванням. Ньєман, у касці та зі страховкою, поліз — начальник бригади відгорнув тент. Після смерті Самюеля і не йшлося про те, щоб іти на найменший ризик. Деснос дісталася роль підтримки з землі, тож вона залишилася розпитувати робітників бригади.

Флік без труднощів піднявся — заважала лише захисна завіса, яка постійно накривала його, огортаючи кожен рух, створюючи враження, ніби він просувається дивним морем, напівтвердим, напіврідким.

Навіть не усвідомлюючи цього, Ньєман піднявся таким чином на добрий десяток метрів. Він відчував гордість, що зміг, ще й доволі легко.

Але досягнувши передостаннього ярусу, флік послизнувся та раптом завис у повітрі.

— Уважніше, бляха! — крикнув Мюллер, не обтяжений співчуттям.

Інженер потягнув за мотузку, як рибалка дістає свою сіть. Великий улов: флік із волоссям їжаком, загорнутий у своє вічне чорне пальто, ніби в сутану. Мюллер схопив його за комір і підштовхнув назад, до риштувань. Ньєман навіть не зрозумів, що сталося, — пластикова завіса обмежувала поле зору.

— Леманн на найвищому ярусі, — сказав задиханий Мюллер, відчіпляючи карабін і від’єднуючись від свого громіздкого партнера. — Он там, у глибині, є сходинки. Піднімайтесь обережніше.

Ньєман кивнув, геть дезорієнтований.

— А... донизу як?

— Леманн вас підстрахує. Попереджаю вас, це митець. Він гоноровий.

Флік знову кивнув, розвернувся і рушив платформою, зігнувшись удвоє, щоби не вдаритися об дошки останнього ярусу.

У кінці помосту кілька збитих дощок і справді утворювали сходи. Схопившись за поручень, Ньєман видерся ними, залишивши внизу пластикову завісу, яка до верху не діставала.

Зненацька він наче опинився у стратосфері. Над головою розляглося небо із темних хрещатих склепінь. Цей грандіозний і бентежний космос цяткували капітелі колон, ніби висічені з базальту. У Ньємана виникла ілюзія: небо — застигла від холоду лава.

— Ласкаво прошу до мого царства!

Флік обернувся та помітив понад брусами, мотузками й дошками білий силует, але більше нічого. Прожектор, схований за тентом, випромінював сліпуче сяйво.

Обережно маневруючи між розкладеними на помості матеріалами й пензлями, Ньєман підійшов до свого співрозмовника.

Ще один гігант, у такому самому комбінезоні, але, до того ж, у респіраторі із захисним козирком для очей, який робив його схожим на присипану крейдою сарану. Плюс фетрові рукавички і зап’ястя, стиснуті гумками комбінезона — усе герметично й захищено від пилу.

Цієї миті Ньєман і сам не відмовився б від маски — запах клею й вогкого гіпсу щипав ніздрі.

— Що ви хотіли? — запитав Леманн, знімаючи респіратор, ніби фехтувальник — шолом.

Ньємана здивувало його обличчя: реставратор походив на мушкетера, мав біляві вуса та сяйливі, ніби самоцвіти, очі. Ідеальний кандидат на роль у фільмі плаща і шпаги.

— Я прийшов поговорити з вами про фрески в каплиці святого Амвросія.

— Слухаю.

— Ви вже почали над ними працювати?

— Ні. Я беруся до роботи після реставрації тримальних конструкцій. Після тих хлопців, які внизу.

— То ви ювелір?

Реставратор не стримався від гордої посмішки, позолоченої вусами.

— Що ви можете сказати мені про ті розписи?

— Небагато. Вони досить-таки посередні. Халтура XVIII століття.

— Думаєте, ви зможете відновити фрески, що були на обваленому склепінні?

— Щоби відповісти, я маю поглянути на рештки.

— Посланці вам їх не показали?

— Ще ні. Перепрошую.

Леманн раптом схопив кілька шматочків кераміки з миски. Взявши пензель, він мазнув їх блискучою мастикою і приклеїв до склепіння поперед себе.

— Мозаїка? — здивувався Ньєман. — Я не думав, що ця церква така стара.

— Вона й не дуже стара. Її збудували в XVII столітті. Але сюди вирішили перенести мозаїку XV століття, яка гнила в одній капличці в Калабрії, регіону, звідки походив святий Франциск із Паоли.

Він продовжував ретельно викладати фрагменти, відтворюючи малюнок, який Ньєман ніяк не міг розгледіти.

1 ... 17 18 19 ... 62
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День попелу"