Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Отже, – подумала дівчина, – хтось пішов на прогулянку». Можливо, Сатіпі пішла з Яхмосом до гробниці, щоб і далі його діймати. Але де в такому разі Кайт? Так надовго полишити дітей – це на неї не схоже.
І знову нав’язлива думка пролунала в свідомості Ренісенб.
«Де Нофрет?»
Ніби прочитавши її думки, Генет промовила:
– Нофрет пішла до гробниці, уже давно. О, вони з Горі добре пасують одне одному. – Служниця недобре розсміялася. – Горі теж розумний. – Вона підійшла ближче до Ренісенб. – Якби ж ти знала, Ренісенб, як усе це мене засмучувало. Вона прийшла до мене того дня, ну ти знаєш, зі слідами пальців Кайт на щоці й цівкою крові. І вона змусила Камені записати, а мене підтвердити її слова. Звісно, я не могла сказати, що нічого не бачила! О, яка вона розумна. А я, весь час думаючи про твою любу матір…
Відштовхнувши Генет, Ренісенб вийшла на вулицю, в золоте сяйво вечірнього сонця. Глибокі тіні залягли на скелях – увесь світ здавався фантастичним у західну пору.
Ренісенб пришвидшила кроки, йдучи до гірської стежки. Вона піде до гробниці, знайде Горі. Так, знайде Горі. Так вона робила в дитинстві, коли ламалися її іграшки, чи коли вона боялася або чогось не розуміла. Горі й сам був неначе скеля – стійкий, непорушний, незмінний.
Знічена, Ренісенб подумала: «Все буде гаразд, коли я знайду Горі…»
Вона пришвидшила крок – тепер вона майже бігла.
Раптом помітила Сатіпі, яка йшла їй назустріч. Та, мабуть, теж була біля гробниці.
Як дивно вона йде, хитається з боку в бік, затинається, немов не бачить, куди ступає…
Коли Сатіпі побачила Ренісенб, то різко зупинилася, приклавши руку до серця. Ренісенб, підійшовши ближче, не впізнала її обличчя:
– Що сталося, Сатіпі, тобі погано?
Замість відповіді та щось прохрипіла, її очі бігали сюди-туди.
– Ні, ні, не погано.
– А скидається на те, що погано. Здається, ти налякана. Що сталося?
– Та що могло статися? Нічого, звісно.
– Де ти була?
– Ходила до гробниці знайти Яхмоса. Його там не було. Там нікого не було.
Ренісенб досі витріщалася на невістку. То була якась інша Сатіпі – Сатіпі, з якої вийшов весь дух, яка втратила всю рішучість.
– Пішли, Ренісенб, повернімося до будинку.
Вона поклала долоню, що трохи тремтіла, на руку Ренісенб, ніби підганяючи ту назад додому, та Ренісенб від цього дотику раптом захопила хвиля обурення.
– Ні, я йду до гробниці.
– Кажу тобі, там нікого немає.
– Я хочу подивитися на ріку. Посидіти там.
– Сонце сідає – уже надто пізно.
Пальці Сатіпі обхопили руку Ренісенб, наче пазурі.
Дівчина спробувала вирватися.
– Відпусти, Сатіпі.
– Ні, пішли додому. Зараз ми разом підемо додому.
Та Ренісенб уже вирвалася, відштовхнула Сатіпі й побігла до скелі.
«Щось сталося, – підказував їй внутрішній голос, – щось сталося…»
Вона перейшла на біг.
А тоді вона побачила – темний згорток лежав у тіні під скелею… Ренісенб поквапилася підійти ближче.
Те, що вона побачила, не здивувало її. Ніби вона очікувала такої розв’язки… То була Нофрет – та лежала горілиць, тіло побите, кінцівки – покручений зиґзаґ. Очі – розплющені й невидющі… Ренісенб нахилилася й торкнулася холодної щоки, потім знову випрямилася, дивлячись на Нофрет. Дівчина не почула, як ззаду підійшла Сатіпі.
– Мабуть, вона впала, – сказала Сатіпі. – Вона впала. Вона йшла стежкою і впала…
«Так, – подумала Ренісенб, – так і було. Нофрет упала згори, і поки летіла, билася об вапнякові брили».
– Може, вона побачила змію, – продовжувала Сатіпі, – і смикнулася. Часом змії виповзають погрітися на цю стежку.
Змії. Так, змії. Собек та змія. Змія з поламаним хребтом, мертва змія в сонячних променях. Блиск в очах Собека.
Ренісенб подумала: «Собек… Нофрет…»
Звук голосу Горі приніс раптове полегшення.
– Що сталося?
Видихнувши, вона озирнулася. До них підійшли Горі та Яхмос. Сатіпі жваво пояснила, що Нофрет, мабуть, упала зі стежки.
Яхмос сказав:
– Мабуть, вона пішла нас шукати, та ми з Горі ходили глянути на зрошувальні канали. Нас не було принаймні годину. Оце тепер тільки повертаємося.
Ренісенб, сама дивуючись інакшому звучанню власного голосу, запитала:
– Де Собек?
Вона не побачила, а радше відчула, як пересмикнувся Горі від цього запитання. Яхмоса воно лише трішки спантеличило, і він відповів:
– Собек? Я весь день його не бачив. Відтоді, як він розлютився й пішов із головної зали.
Але Горі дивився на Ренісенб. Вона зустрілася з ним очима. Чоловік перевів задумливий погляд на тіло Нофрет, і Ренісенб точно знала, про що він зараз думає.
Він запитально пробурмотів:
– Собек?
– О ні, – Ренісенб почула власний голос ніби збоку. – О ні. О ні…
Сатіпі настирливо повторила:
– Вона впала зі стежки. Над цим місцем вона дуже вузька та небезпечна…
Собек любить убивати. «Я щось зроблю, і я насолоджуватимусь»… Собек, який убиває змію… Собек, який зустрічає Нофрет на вузькій стежці…
Вона почула своє приголомшене бурмотіння:
– Ми не знаємо, ми не знаємо.
А потім, ніби забираючи її тягар, Горі серйозно промовив, надаючи вагу й цінність умовлянням Сатіпі.
– Мабуть, вона впала зі стежки…
Він зустрівся поглядом з Ренісенб. Та подумала: «Ми з ним знаємо… Ми завжди знатимемо…»
Але вголос тремтливо сказала:
– Вона впала зі стежки…
І, ніби остання луна, Яхмос м’яко повторив:
– Мабуть, вона впала зі стежки.
Розділ десятий. Зима: місяць четвертий, день шостий
Імхотеп сидів навпроти матері.
– Всі вони говорять те саме, – обурено мовив він.
– Принаймні так зручніше, – відказала Іса.
– Зручніше? Зручніше? Що це ти таке кажеш!
– Я знаю, що кажу, сину.
– Але мені доведеться вирішувати, чи говорять вони правду.
– Ти не схожий на богиню Маат. І не вмієш зважувати серця, як Анубіс.
– Та чи був це нещасний випадок? – Імхотеп замислено похитав головою. – Слід пам’ятати, що лист із розпорядженнями щодо моєї невдячної родини міг викликати багато нестримних почуттів.
– Ти маєш рацію, – погодилася мати. – Ти дійсно збурив хвилю почуттів. Вони всі так галасували у головній залі, що мені аж сюди було чутно їхні слова. До речі, ти дійсно збирався все це виконати?
Імхотеп знічено посовався, пробурмотівши:
– Я написав це, коли був розлючений, і справедливо розлючений. Я мав жорстко їх провчити.
– Іншими словами, – підсумувала Іса, – то була просто погроза. Чи не так?
– Мамо, люба, ну хіба це зараз важить?
– Ясно. Ти і сам не знав,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці приходить смерть», після закриття браузера.