Читати книгу - "Кінець роману"

Кажучи це, Генрі перевернув капелюха й перевірив, чи та, що треба, марка фірми-виготовника.

— Напевно, вважаєш мене, Бендріксе, несусвітнім дурнем, що досі не здогадався, чому ж вона мене не покинула?

Чи я зобов’язаний читати Генрі лекцію про характер його жінки? У мені знову набралася отрута.

— Бо маєш непогані й певні прибутки, — відповів я. — Ти став однією з її звичних речей. Ти уособлення безпеки.

Він слухав поважно й уважно, неначе я свідок, що складає присягу перед його комісією. А я їдко вів далі:

— Ти перешкоджав мені в цій справі не більше, ніж іншим.

— Отже, були й інші?

— Інколи я гадав, що ти все знаєш і тобі байдуже. Інколи хотів викласти тобі всю правду, ось як зараз, коли вже пізно. Хотів сказати, що я про тебе думаю.

— І що ж ти думав?

— Що ти звідник. Звів її зі мною, з ними і з ось цим, останнім. Навіки звідник. Чому ти не сердишся, Генрі?

— Я не здогадувався про те.

— Ти зводив її саме своєю нездогадливістю. Зводив тим, що не навчився з нею кохатися й вона мусила шукати когось іншого. Зводив тим, що давав їй нагоду… Зрештою, тим, що ти зануда й дурень. А тепер той, хто не зануда й не дурень, забавляється з нею на Седар-роуд.

— Чому вона покинула тебе?

— Бо я теж став занудою й дурнем. Але я не завжди таким був, Генрі. Це ти мене переінакшив. Вона не покинула тебе, ото я й став зануджувати її, дошкуляти наріканнями та ревнощами.

— Люди високо цінують твої книжки, — зауважив він.

— Люди також кажуть, що ти ідеальний голова комісії. Що тут, до дідька лисого, важить наша робота?

— Я не знаю нічого іншого, що важило б більше, — сумно мовив Генрі, глянувши на сірі хмари, що сунули над південним берегом Темзи. Низько над баржами літали чайки, серед зруйнованих складів стояла Шротова вежа, чорна у світлі зимового надвечір’я. Чоловік, що годував горобців, пішов собі, як і жінка з бурою пачкою. У сутінку біля станції метро по-звірячому кричали продавці фруктів. Здавалося, в усьому світі відчиняються віконниці й невдовзі всім нам доведеться покладатися тільки на власні сили.

— А я дивувався, що ти стільки часу не відвідував нас, — сказав Генрі.

— Мабуть, ми по-своєму дійшли до кінця кохання. Удвох нам уже нічого було робити. З тобою вона могла ходити на закупи, варити страви й засинати в подружньому ліжку, а зі мною могла тільки одне — кохатися.

— Вона до тебе дуже тепло ставиться, — сказав Генрі таким тоном, ніби це я заплакався, а йому доводиться мене втішати.

— Сама тільки теплота — це мало.

— Мені її вистачало.

— Я хотів, щоб кохання тривало, щоб ніколи не пригасало…

Ніколи й нікому, крім Сари, я не признавався в чомусь такому, а Генрі відповів зовсім інакше, ніж це зробила б Сара.

— Людині такого не дано, — розсудив він. — Треба вдовольнятися…

Сара розсудила б інакше. Сидячи поряд Генрі в парку «Вікторія-ґарденз» і дивлячись, як умирає день, я згадував кінець усього роману.

Розділ 5

Це були чи не останні слова, які сказала мені Сара аж до того часу, коли вона, прийшовши додому з таємного побачення, стікала водою в передпокої: «Нема чого тобі аж так боятися. Кохання не вмирає. Тільки тому, що ми не бачимося…» Вона вже прийняла рішення, про яке я й не здогадувався до наступного дня, коли телефонна трубка роззявилася на мене мовчазним ротом мертвяка.

— Дорогий, найдорожчий ти мій, — озвався в ній Сарин голос, — адже люди все своє життя люблять Бога й не бачать Його, правда?

— Наша любов зовсім інша.

— Часом мені не віриться, що є якась інша.

Я мав би розпізнати, що Сара вже потрапила під чийсь вплив, адже раніше не казала чогось такого. Ми ж так радо зійшлися на тому, щоб усунути Бога з нашого світу. А вже коли я обережно ввімкнув ліхтарика, щоб освітити Сарі дорогу зруйнованим коридором, вона знову сказала:

— Усе буде добре. Аби тільки ми дуже кохали одне одного.

— Не зможу дужче, — відповів я. — Усе тобі віддав.

— Ти цього не знаєш, — сказала вона. — Не знаєш.

Під нашими ногами хрускотіли друзки розбитих шибок. Уцілів тільки старий вікторіанський вітраж над дверима. Товчене скло біліло, наче лід, розтоптаний дітьми в підмоклих полях чи вздовж доріг.

— Не бійся, — повторила Сара.

Я знав, що вона має на увазі не ту дивовижну нову зброю, яка й по п’яти годинах безперестанку дзижчала, наче бджола, десь на півдні.

У цю червневу ніч 1944 року вперше дало себе знати те, що потім звалося «Фау-1». Ми відвикли від авіанальотів. Перед тим, у лютому цього ж року, вони на короткий час поновилися після затишшя, яке тривало від травня 1941-го, коли масованими бомбардуваннями закінчився Бліц[5]. А тепер, коли завили сирени й полетіли перші керовані ракети, ми з Сарою вирішили, що це кілька літаків прорвало нашу нічну протиповітряну оборону. Минула година, а сигнал про кінець авіаційної тривоги так і не прозвучав, і нас брала досада. Пригадую, я сказав Сарі: «Мабуть, це через розхлябаність. Надто мало в них роботи», — і цієї ж миті ми, лежачи на моєму ліжку в темряві, вперше побачили ракету. Ми подумали, що це охоплений вогнем літак, а дивне басове гудіння пояснили тим, що став некерованим двигун. Пролетіла друга вогняна ракета, тоді третя, і ми змінили думку про нашу протиповітряну оборону. «Їх підстрілюють, як голубів, — сказав я. — Це ж дурня треба — отак вести далі атаку». Але вони й далі надлітали — ненастанно, година за годиною, до самого світання й після нього, і нарешті навіть ми втямили, що це не літаки, а якась нова зброя.

Ми якраз лягли в постіль, коли почався наліт. Нам було все одно. У ті часи смерть нічого не важила; на першій порі я навіть молився, щоб вона прийшла: завдяки страшному знищенню не треба буде вставати, одягатися й дивитись, як віддаляється, петляючи, до протилежного боку Коммону її ліхтарик, схожий на заднє світло повільної машини. Інколи я замислювався над тим, чи не стає вічність безконечним продовженням миті скону. Якби так було, то я і в ті часи, і нині, будь Сара досі живою, вибрав би мить цілковитої довіри й найбільшої насолоди, коли неможливо посваритися, бо неможливо думати. Я нарікав на її обережність і гірко порівнював наше умовне слово «цибуля» з тим, що Сара написала