Читати книгу - "Хрест із сапфірами"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ви з ним зробили? — закричав полковник з не звичною для нього експресією. — Що він сказав вам?
— Даруйте, — незворушно відповів священик, — тут моя розповідь завершується.
— І починається найцікавіше, — пробурмотів полковник. — Думаю, я розумію його професійні фокуси. Але ваші фокуси — для мене загадка.
— Мені час іти, — промовив отець Бравн.
Разом вони дійшли до передпокою, де побачили веснянкувате життєрадісне обличчя герцога Цестерського, котрий саме біг їх шукати.
— Ходімо, полковнику, — кричав він, задихаючись. — Я всюди вас шукаю. Обід триває, ніби нічого й не трапилося, і старий Одлі хоче виголосити промову на честь врятованих виделок. Ми б хотіли створити нову церемонію, щоб увіковічнити цю подію. Срібло знову в нас. Може, ви щось запропонуєте?
— Чому б і ні, — сказав полковник, з деяким сарказмом розглядаючи герцога, — я пропоную, щоб надалі ми носили зелені фраки замість чорних. Ніхто не знає, що може трапитись, коли хтось одягнений так, як офіціянт.
— Вигляд — це все, — сказав герцог, — джентльмен ніколи не виглядає так, як офіціянт.
— А офіціянт не може виглядати так, як джентльмен? — відповів полковник Павнд з посмішкою. — Преподобний отче, — звернувся він до священика, — тоді ваш приятель мусить бути дуже вправний, якщо він зумів виглядати так, як джентльмен.
Отець Бравн застібнув своє простеньке пальто на всі ґудзики, бо ніч була вітряна, і взяв у руки простеньку парасольку.
— Так, — сказав він, — це дуже важка праця — бути джентльменом. Та інколи мені видається, що бути офіціянтом — це теж нелегка праця.
І промовивши: «Доброго вечора», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота відразу ж зачинилися за ним, і він пішов вологою темною вулицею в пошуках омнібуса.
Літаючі зірки
«Найкрасивіший злочин у моїй біографії, — полюбляв розповідати Фламбо в роки своєї благочестивої старости, — водночас був за простим збігом обставин моїм останнім злочином. Я здійснив його якраз на Різдво. Як справжній митець у своїй справі, намагався надавати злочинам відповідности стосовно пори року або пейзажу. І підшуковував для цього відповідне місце, наприклад, веранду або сад, так ніби йшлося про скульптурну композицію. Ось, наприклад, сквайрів найкраще обдурювати в довгих кімнатах з дубовими панелями, а от євреїв, навпаки, ліпше несподівано залишати без копійки в освітленому й строкатому оточенні кафе „Річ“[4]. Таким чином, коли в Англії у мене з’являлося бажання визволити настоятеля від його багатства (а це не так легко, як вам може видаватися), то мені хотілося бачити свою жертву в рамці, якщо можна так висловитися, із зелених лугів і сірих веж із катедральними дзвонами. Подібно у Франції, забираючи трохи грошей у багатого й злого селянина (а це майже неможливо), я почувався задоволеним, як помічав його обурене обличчя навпроти сірої лінії підстрижених тополь і величних галльських рівнин, котрі надзвичайно душевно описав Мілле.
Отож мій останній злочин я скоїв на Різдво. Це був радісний, затишний англійський злочин середнього класу, злочин у стилі Чарльза Діккенса. Я скоїв його в одному доброму старовинному домі неподалік Путні — з півкруглим під’їздом для екіпажів, з конюшнею, із назвою на обох воротах та аравкарією.[5] Досить, ви вже можете уявити собі деталі. Я й справді думав доволі спритно й літературно відтворити стиль Діккенса. Шкода, що покаявся саме цього вечора».
Фламбо почав розповідати цю історію з погляду одного з персонажів, та навіть так вона видавалася дивною. А для сторонньої особи ця історія була цілком незбагненна. І саме у такому викладі вона — до уваги читача. Отож драма почалася, коли двері будинку з конюшнею відчинилися в сад з аравкарією й молода дівчина вийшла, тримаючи хліб, щоб погодувати птахів. Це було на другий день Різдва. У неї було гарненьке личко й рішучі карі очі, а от про її фігуру можемо лише здогадуватися, тому що була настільки закутана в коричневе хутро, що важко було сказати, де хутро, а де її волосся. Якби не привабливе обличчя, її можна було би сплутати зі смішним ведмежам.
Зимовий день наближався до вечора, і освітлення поступово набувало червонуватого відтінку; рубінові відблиски на оголених клумбах нагадували зів’ялі троянди. З одного боку будинку була конюшня, з іншого — алея, або ж крита аркада з лаврового листя. Юна леді накришила птахам трохи хліба (четвертий або п’ятий раз упродовж дня, тому що його з’їдав пес) й поволі пішла вниз алеєю, туди, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. І тут вона скрикнула від здивування, справжнього, а може, вдаваного — на високому плоті, ніби вершник у фантастичній позі, виднілась якась постать.
— Ой, будьте обережні, містере Крук, — закричала вона, і в її голосі вчувалася стривоженість, — тут надто високо.
Особа, котра осідлала пліт, ніби повітряного коня, виявилася високим незграбним молодиком, з темним волоссям, інтелігентним обличчям з приємними рисами. Мав жовтуватий колір шкіри і скидався на іноземця. Цей відтінок був ще помітніший, оскільки на хлопцеві червоніла краватка — єдина частина його костюма, котру він обдумав і про котру потурбувався. Можливо, це був якийсь символ. Він не прислухався до благання дівчини, а стрибнув, ніби коник-стрибунець, на землю біля неї, ризикуючи зламати собі ноги.
— Думаю, я мав би стати грабіжником, — спокійно сказав він, — і не сумніваюся, що саме так і сталося б, якби не народився в цьому милому будинку неподалік. У всякому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хрест із сапфірами», після закриття браузера.