Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 17

Ось так все і закінчилося.

Хлопчина пішов і грюкнув дверима, наче у себе вдома.

Вдихнувши на повні груди, Богдан поборов у собі бажання кинути щось на підлогу, розламати на частини статуетку із тих, що подарували партнери та соратники, шпурнути у стіну смартфон або загнати дротик у картинку із зимовим пейзажем на стіні.

Та годі, він не якийсь істеричний підліток…

Лють покинула його так само блискавично, як і наздогнала раніше. Залишилися лише сумніви. Ну і трохи збудження.

У цьому кабінеті, незважаючи на всі можливі наслідки, Богдан хотів Мирослава. Перед очима досі стрибали картинки, непристойні і хтиві. Пристрасть туманила розум Богдана, тому він лише в останній момент стримався. Втім, ображати Мирослава Богдан теж не планував, думав, що той із задоволенням продовжить і підтримає його гру в «я тебе не хочу», але, мабуть… Перестарався.

Чи зачепив за живе?

Зрештою, Мирослав вчинив як повний ідіот, почавши роздягатися у кабінеті.

На що він розраховував?

Богдан зачинив двері, ділових зустрічей на найближчу годину він не призначав, але… Це ж кабінет мера.

До нього можуть завітати будь-якої миті і без попередження. Наприклад, Зіна вирішить перевірити, чи все гаразд, каву принесе. Що трапилося б далі: закритий кабінет, метушня, безглузді виправдання і, нарешті, класний заголовок для жовтої преси – «Мер замкнувся зі своїм молодим стажером»… Тож так, розглядаючи Мирослава, Богдан думав і про бажання, і про наслідки. Інтрижка з Мирославом, про яку він мріяв, виключала секс у кабінеті, якою б прекрасною не була фантазія для його змученої свідомості.

Власне, те, про що хвилювався Богдан, сталося за десять хвилин після ефектного зникнення Мирослава.

До кабінету увірвалася стороння людина.

Віктор Олександрович Романов ступив на поріг і притримав двері, які від його натиску вдарилися об стіну.

— Не зайнятий? — спитав Віктор, і Богдан вказав йому на крісло.

Їхні стосунки з братом зовсім розладналися.

Богдан сердився, але визнавав: крім Віка, у нього близьких помічників не було. Через три місяці після обрання він міг залишитися один, що точно не входило в його плани. Богдан любив створювати глобальні стратегії, які нереально реалізувати без близьких помічників, яким він довіряв. Брату він вірив, навіть коли той діяв за його спиною, бо вважав себе, бляха, розумнішим.

— Що це за барахло? — Сівши на те місце, де сидів Мирослав, Віктор безцеремонно зазирнув у пакет на столі.

Богдан стримав себе від лайки.

Слава небесам, він поскладав речі, які Мир зірвав з себе, але пакет так і не сховав.

— Не чіпай, це для… стажера.

Богдан знизав плечами у відповідь на здивований погляд брата. Мовляв, дрібниці, просто забий.

Про Мирослава Віктор уже чув. Спитав прямо, як завжди, після того, як вони зіткнулися в холі мерії. Богдан обмежився офіційною інформацією, сказав братові, що хлопець прийшов працювати за програмою «Помічник для мера», студент, з дитбудинку Кірєєвої.

— Ти йому купуєш речі?

— Просто збиралися поїхати в одне місце…

Віктор ще ширше відкрив очі.

— Ну що? — змахнув руками Богдан і вирвав злощасний пакунок. — Хіба не ти мені казав, що треба вивести його у люди, щоб попрацював на імідж. Політичні бали, оця вся фігня. Що, забув?

— Тепер я думаю, що це погана ідея.

Заштовхавши пакет під стіл, Богдан випростався.

— Що змінилося?

— Богдан, ти бачив на чому він їздить?

— Зате ти все помічаєш, — схрестив на грудях руки Богдан. — На байку. Бачив. І що?

— Як так вийшло, що у хлопця з дитячого буднику є байк за двісті п'ятдесят тисяч доларів?

— За двісті п'ятдесят тисяч? — У Богдана відвисла щелепа.

Він не прицінювався до байка Мирослава.

Наявність мотоцикла у студента Богдана зовсім не зачепила.

Він не думав про це надто довго. Лише один раз – в роздумах з самим собою – прийшов до висновків, що у Мирослава, судячи з усього, були родичі або близькі друзі, які допомагали фінансово. До того ж він виграв грант, Кірєєва щось таке згадувала. Може, саме на ці гроші він купив байк? Хоча, стоп… Богдан насилу уявляв собі грант, який би видавали готівкою і не контролювали використання. Господи, він поводив себе як закоханий ідіот.

— Ось такі справи, — констатував Віктор. — Хлопець з сюрпризом, З'ясуй з яким, перш ніж показувати народу.

— З'ясую. Дякую за турботу.

— І ще дещо. Не варто купувати йому речі. І будь-яким своїм помічникам речі не купуй. Це виглядає як підкуп чи як… Як пропозиція розсунути ноги, якщо ти робиш подарунок дівчині.

— В політиці подарунки не дарують, окей, — вмостився в крісло Богдан.

Віктор промовчав і почав викладати з сумки документи, які були реальною причиною його візиту.

Богдан дивився на нього, кивав і не чув жодного слова.

Він думав про байк Мирослава. Настільки дорогий байк, що навіть Богдан не міг би собі такий дозволити. Він відчував, як усередині пульсувала цікавість і ще трохи параної. Зовсім нещодавно він страждав, що не знав про життя Мирослава нічого конкретного. Обставини не змінилися, він все ще не знав, але під впливом малої голівки, мабуть, примудрився перейти від «ніколи і ні за що» до «о, так». І все ж… Чи правильного хлопця він обрав?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно